Розділ 5

Тая

Минуло три дні. Три звичайні дні. Без повідомлень. Без дзвінків. Без нагадувань. Ні від мене. Ні від нього. Я живу своїм життям. Працюю. Контролюю. Будую. Іноді навіть не згадую. Майже.

Студія працює на повну. Зранку — зйомка. Потім ще одна. Перегляди, правки, нові бронювання. Я швидко вхожу в ритм. Даю команди, ловлю кадри, виправляю світло.

— Плече рівніше, — кажу, не відводячи погляду від камери. — І не напружуйся, це видно. —  Клік. — Ось. Це вже краще.

Модель розслабляється. І кадр одразу «живе». Я роблю ще кілька знімків. Чітко. Без зайвого. Працюю швидко. Як завжди. Катя з Єгором зайняті на своїх залах. Уля щось вирішує з клієнтами. Все працює. Як система. І я в центрі цього. Як має бути.

Я закінчую зйомку. Переглядаю матеріал. І тільки коли сідаю в кабінеті на хвилину… ловлю себе на паузі. Без причини. Без думки. Просто пауза. Я хмикаю.

— Серйозно?

І одразу відкриваю ноутбук. Повертаю себе в процес. Не час випадати.  Телефон лежить поруч. Я навіть не дивлюся на нього. Не чекаю. Не перевіряю. Мені це не потрібно. Я так вирішила.

Він вібрує. Коротко. Різко. Я переводжу погляд. Невідомий номер. Але цього разу я не вагаюся. Відкриваю одразу. “Сьогодні. Заберу твій час.”

Я завмираю на секунду. І відчуваю, як щось усередині відгукується. Не емоція. Реакція. Чітка. Я відкидаюся на спинку крісла. Перечитую. Коротко. Як і він.

— Навіть не питаєш, — тихо.

Кутик губ піднімається. Я беру телефон. І набираю відповідь без паузи. “Ти завжди так вирішуєш за інших?”

Відправляю. Чекаю. Цього разу — так. Не довго. Телефон знову вібрує. “Тільки коли впевнений, що вони не проти.”

Я тихо хмикаю.

— Самовпевнений.

Але цього разу не заперечую. Бо він правий. Я вже вирішила. Ще до того, як відповіла.

Я набираю коротко: “Буду. На нашому місці”

Відправляю. І кладу телефон. Наче нічого особливого. Я не дивлюся на телефон більше. Немає сенсу. Все вже вирішено.

Робочий день добігає кінця сам собою. Без різких рухів. Без внутрішніх пауз. Я закриваю ноутбук. Перевіряю останні задачі. Кидаю короткий погляд на зал. Все працює. Як має.

— Уля, на завтра підтверди всі ранкові, — кажу, вже на ходу.

— Є.

— І не бери нічого впритик.

— Як скажеш.

Я киваю. Беру сумку. І цього разу не пояснюю нічого. Не коментую. Не жартую. Просто йду.  На парковці повітря вже інше. Вечірнє. Густіше. Я підходжу до машини. Зупиняюся на секунду. Дістаю телефон. Екран темний. І я ловлю себе на думці, що не перевіряю. Бо знаю. Він не з тих, хто пише двічі. Я усміхаюся. Коротко. І відкриваю авто.

Двигун заводиться з першого разу. Руки лягають на кермо впевнено. Звично. Але цього разу я не вмикаю музику. Їду в тиші. Наче хочу відчути цей момент. Без фону. Без відволікань. Місто повільно ковзає повз. Світло, люди, рух. Все як завжди. Але я вже не в «як завжди». Я не думаю «їхати чи ні». Не зважую. Не шукаю причин. Я вже зробила вибір. Ще тоді, коли відповіла.

Готель з’являється попереду. Знайомий. Спокійний. Майже нейтральний. Я паркуюся. Глушу двигун. І на секунду завмираю. Не через сумнів. Через відчуття. Того самого. Я виходжу з машини. Закриваю двері. Випрямляю плечі. І йду всередину. Без поспіху. Без пауз. Наче це звичайна зустріч. Яка нічого не означає.

Я заходжу в готель і не сповільнююсь. Цього разу не роздивляюся нічого навколо. Не цікаво. Все це я вже бачила. Мене тут нічого не дивує. Ресепшн ловлю боковим зором. Адміністраторка піднімає голову майже одразу. Впізнає. Цього разу без зайвих запитань.

— Доброго вечора.

— Доброго. — Я лише коротко киваю. Називаю номер  Спокійно. Без інтонацій. Без пауз. Вона швидко реагує.

— Так, звісно.

Ні зайвих слів. Ні уточнень. Я навіть не зупиняюся повністю. Просто змінюю траєкторію і йду до ліфта. Двері зачиняються. І тільки тут я трохи видихаю. Погляд піднімається на дзеркало. Я дивлюся на себе коротко. Без довгого розглядання. Світле волосся розпущене, лягає рівно по плечах. Блакитні очі. Спокійні. Занадто. Макіяж бездоганний. Як завжди. Брюки. Топ. Лінії чіткі. Тканина дорога. Все на місці. Нічого зайвого. Я не поправляю нічого. Бо нічого виправляти. Я і так виглядаю так, як маю.

Ліфт здригається і сповільнюється. На долю секунди я затримую дихання. Не тому що нервую. А тому що тіло реагує швидше, ніж я встигаю це відфільтрувати. Двері розходяться. І я ловлю себе на дивному відчутті — ніби я зараз не просто виходжу в коридор. А роблю крок туди, де вже не буде «як раніше». Я видихаю. Коротко. Збираюся всередині. І виходжу. Рівно. Впевнено. Наче нічого особливого не відбувається. Хоча сама знаю — це не так.

Я досі не до кінця розумію, як це сталося. Що це саме я запропонувала. Сама приїхала. І зараз іду туди, де вимикаю свої думки. Де немає «правильно» чи «неправильно».

Є я. І є він. Незнайомець. Без імені. Без зайвих слів. Без обов’язків.

Його вигляд. Зібраний. Занадто. Жодної випадковості. Жодного «як вийшло». Рухи. Чіткі. Вивірені. Без зайвого. Без метушні. Те, як він стоїть. Впевнено. Наче звик, що його чекають.

І не змушують пояснювати. Аксесуари. Дорого. Але без показухи. Годинник. Той, що не купують «на останні». Той, що просто є. Бо може бути. Деталі. Усе на місці. Усе продумано. Я ковзаю поглядом ще раз. Повільніше. Фіксую. І роблю висновок. Він не з тих, хто доводить. Він з тих, кому це не потрібно. Я ледь усміхаюся. Кутами губ. Бо це знайоме. Занадто.

Я не питаю. І не буду. Бо варто почати — і доведеться відповідати. А я цього не планую. Не сьогодні. І не з ним. Мені достатньо того, що я бачу. Цього більш ніж. Він не з тих, хто рахує. І точно не з тих, хто пояснює. І це… мене влаштовує.

І якщо чесно… мені це подобається. Без пояснень. Без «а що далі». Просто зустріч. Просто контакт. Просто він. І так — це секс. Хороший. Занадто хороший, щоб починати ставити питання. Я ледь усміхаюся. Бо найгірше в усьому цьому не він. А те, що я сама цього хочу. І навіть не намагаюся це заперечити.