Розділ 10

Тая

Минуло два дні. Від Давида — тиша. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. І саме сьогодні з’являються перші сумніви. Тихі. Неприємні. Чи не занадто це спонтанно?

Вийти заміж за людину, про яку я нічого не знаю. Я сама це запропонувала. Сама. Без тиску. Без примусу. Без варіантів «мене змусили». Я завмираю на мить, прокручую в голові те, що маю. Ім’я. Погляд. Марка автомобіля. Хмикаю.

— Багато, — тихо, майже байдуже.

Насправді — нічого. І це мало б насторожити. Мало б зупинити. Але я вже зробила свій хід. І назад його не відкручують.

Я повільно проводжу рукою по волоссю, ніби збираю думки докупи. Тиша від нього не дратує. Швидше… перевіряє. Наскільки я готова стояти до кінця. Наскільки це рішення — не емоція, а позиція.

Учора дзвонив батько. Як завжди — впевнено. Жорстко. Без варіантів. Наче мій шлюб із сином Остапенка вже вирішене питання. Я слухала. Мовчки. Як завжди. Але цього разу всередині було інакше. Без покори. Без звичного «добре».

Лише холодне розуміння: він може планувати все, що завгодно. Я — ні. Я вже зробила свій вибір. І навіть якщо залишуся в цьому одна — доведу до кінця. Бо це було моє рішення. І я за нього відповідаю.

Роботу ніхто не відміняв. У студії мене вже не бачили три дні. І це — занадто. Я збираюся швидко. Без зайвих рухів. Все чітко: волосся в порядок, легкий макіяж, сукня, піджак. Телефон, ключі, сумка. Готова.

Ліфт спускається повільніше, ніж мені потрібно. Я дивлюся на цифри, що змінюються, і ловлю себе на думці — дратує навіть це.

Двері відчиняються. І одразу — шум. Коридор не впізнати. Метушня. Голоси. Чужі люди. Хтось заїжджає. Вантажники тягнуть коробки, ставлять їх прямо на підлогу, обмінюються короткими фразами, сміються. Картон, плівка, скотч — усе впереміш. Під’їзд заставлений. Майже повністю. Я зупиняюся на мить, оцінюючи ситуацію.

— Серйозно… — тихо.

Обходжу коробки, вузько між ними, акуратно, але швидко. Каблуки глухо відбивають по плитці. Мене це дратує. Ця зайвість. Цей безлад. Ця чужа присутність у моєму просторі.

— Обережніше! — кидає хтось із вантажників, коли я майже зачіпаю коробку.

Я навіть не дивлюся в його бік.

— Слідкуй за своїми речами, — коротко, не зупиняючись.

Проходжу далі. Вихід уже поруч. Ще кілька кроків — і я вириваюся з цього хаосу. Повітря зовні здається чистішим. Спокійнішим. Моє. Я роблю глибокий вдих і спускаюся сходами до двору. І навіть не підозрюю, що цей ранок ще не закінчився.

На ходу перевіряючи телефон. Порожньо. Як і було. Хмикаю і вже прибираю його в сумку, коли піднімаю погляд.

Біля під’їзду — дві фури. Переповнені. Масивні. Зайняли півдвора.

— Прекрасно, — тихо, без емоцій.

Обходжу їх, лавіруючи між коробками, водіями і чужими розмовами. Повітря густе, шумне. Дратує. Але терплю. Поки не бачу своє авто. І… машину, яка стоїть прямо перед ним. Перегороджений виїзд. Наглухо. Я зупиняюся. На секунду. Дві. І цього достатньо, щоб всередині щось клацнуло.

— Серйозно?.. — видихаю крізь зуби.

Спокій тримається рівно хвилину. Потім — злість. Різка. Чиста. Я швидко підходжу до машини, не думаючи. Каблуки відбивають ритм по асфальту. І з усієї сили б’ю по колесу. Раз. Другий. Сигналізація спрацьовує миттєво. Різкий звук розрізає двір. Мені байдуже.

— Ей, мала! Що ти робиш? — чую голос за спиною.

Я завмираю лише на мить. Потім повільно розвертаюся. І… впізнаю.

— Ти? — погляд холодний. — Знову?

Той самий. Самовпевнений. Занадто. Той, що без зайвих сумнівів забрав останнє місце біля ресторану. Звісно. Він підходить ближче, навіть не намагаючись приховати усмішку. Наче це його розважає.

— Я, — легко. — Роман. — І простягає руку.

— Не цікаво. — Я навіть не дивлюся на неї. Крок ближче. Погляд прямо в очі. — Віджени свою машину. — Пауза. — Швидко. Я поспішаю.

Він ледь нахиляє голову, розглядаючи мене уважніше. Не поспішає. Не нервує. Дратує.

— А якщо не поспішаю я? — спокійно.

Я усміхаюся. Коротко. Без тепла.

— Тоді я зроблю так, що поспішаєш. —  Пауза між нами натягується. Він дивиться довше. Наче намагається зрозуміти, жартую я чи ні. Не жартую. Я роблю ще один крок, зменшуючи дистанцію. — У мене сьогодні дуже поганий настрій, — тихо, але чітко. — І ти зараз — єдина проблема, яку я можу вирішити швидко.

Його усмішка змінюється. Стає менш легкою. Більш… зацікавленою.

— Люблю прямоту, — каже вже інакше.

— Тоді не витрачай мій час. — Я знизу вверх оглядаю його.

Коротка пауза. І цього разу він здається. Хмикає, дістає ключі.

— Добре, мала. Тільки не нервуй так, — кидає, але без колишньої зверхності.

Я не відповідаю. Стою, дивлюся, як він обходить авто, відкриває двері. Сигналізація замовкає. Двигун заводиться. І вже за кілька секунд проїзд вільний. Я проходжу повз нього, не зупиняючись. Але на мить затримую погляд.

— І на майбутнє, Роман, — спокійно. — не створюй мені проблем.

— А ти не така проста, як здаєшся. — Він усміхається.

— Я і не намагаюся здаватися. — Я вже відкриваю дверцята свого авто.

Сідаю. Зачиняю двері. І тільки коли рушаю, дозволяю собі ледь помітну усмішку. Бо навіть у таких дрібницях… я не поступаюся.

Студія зустрічає рухом. Світло. Спалахи. Голоси, що віддають короткі команди. Хтось поправляє відбивач, хтось тягне фон, стиліст нервово розкладає речі на столі. Запах кави змішується з чимось солодким із гримерки.

Все в процесі. Все живе. Я зупиняюся на секунду біля входу, просто дивлюся. І тільки зараз розумію — сумувала. За цим світлом. За цим постійним “ще один кадр”. За тим моментом, коли всі затамовують подих перед спалахом.

— Таю, ти нарешті, — голос Улі десь збоку. — Ми вже почали думати, що ти нас покинула.

— Рано радієте. — Я ледь усміхаюся, навіть не сповільнюючись.

— Ну слава Богу, — вона підходить ближче, швидко ковзає поглядом по мені. — Все ок?