Розділ 9

Тая

Стук у двері. Рівний. Впевнений. Я не рухаюся одразу. Даю собі ще секунду. Щоб вдихнути. Щоб остаточно стати тією, ким маю бути зараз. Підходжу. Відчиняю.

Давид. Його погляд ковзає по мені — повільно. Не ховаючись. Без слів. І цього достатньо. Я бачу реакцію. Чітко. Без маски.

— Заходь, — відступаю вбік, пропускаючи його всередину.

Він заходить, але двері за собою не зачиняє одразу. Ще раз дивиться на мене. Довше. Наче перевіряє — чи це справді я. Я мовчу. Не пояснюю. Не даю опори. Нехай сам шукає. Двері клацають. Тиша.

Я повільно проходжу вглиб номера, знаючи, що він дивиться. Відчуваю це кожною клітиною. Це і є контроль. Я розвертаюся до нього. Погляд у погляд. Жодного слова. Лише крок назустріч. Ще один. Зупиняюся зовсім близько.

— Ти прийшов, — тихо. Не питання. Факт. Він усміхається ледь помітно.

— А ти чекала.

— Я знала, що ти прийдеш.  — І це правда.

Я піднімаю руку, повільно проводжу пальцями по його піджаку, вниз, затримуючись на грудях. Ледь-ледь. Але достатньо, щоб він вдихнув глибше. Його рука лягає на мою талію. І в цьому русі вже немає обережності. Я дозволяю. Навіть ближче. Ще. Погляд ковзає вниз — я бачу, як він помічає деталі. Все, що я продумала. Все, що сьогодні — не випадково. Його пальці стискаються сильніше.

— Ти сьогодні… — починає, але не договорює.

Я не даю. Піднімаюся на носки і накриваю його губи своїми. Різко. Без попередження. І відразу — глибше. Жадібніше. Без гри в ніжність. Його відповідь така ж. Миттєва. Сильна. Руки вже не стримані, ковзають по спині, притискають ближче. Я не відступаю.

Я веду. Кожен рух — свідомий. Кожен дотик — як іскра. Я ловлю його реакції. Дихання. Напругу. І беру більше. Не зупиняюся. Не даю простору подумати. Бо якщо він почне думати — все зламається. А мені це не потрібно. Мені потрібен результат. Я віддаюся моменту повністю. Навмисно. Свідомо. До межі. Наче від цього залежить все. І десь так і є.

Пізніше. Тиша повертається. Інша. Глибша. Я лежу, дивлюся в стелю. Дихання вже рівніше. Тіло ще пам’ятає кожен дотик. Але всередині… Не хаос. Чіткість. Я повертаю голову до нього. Він дивиться. Уважно. І вже без того вогню, що був кілька хвилин тому. Тепер там інше. Питання. Він проводить рукою по моєму плечу, повільно. Зупиняється.

— Заради чого це все? — голос рівний. Без насмішки. — Тобі щось потрібно від мене?

Я не відводжу погляду. Не вагаюся. Це той момент. Заради якого все було.

— Одружися на мені, — кажу спокійно. Коротко.Без пояснень. Пауза. Тиша між нами стає густішою. Я дивлюся прямо в очі. — Мені потрібна одна відповідь. —  І не рухаюся. Не відступаю. Бо назад дороги вже немає.

Його реакція не миттєва. Спочатку — тиша. Він дивиться на мене уважно. Довше, ніж треба. Наче чекає, що я усміхнуся. Скажу, що це жарт. Що зараз розслаблю плечі, відведу погляд, зламаюся.

Але цього не стається. Я тримаю. Рівно. Спокійно. Його брова ледь помітно піднімається. Куток губ смикається.

— Ти зараз серйозно? — тихо, без різкості.

Я не відповідаю одразу. Даю йому ще секунду звикнути до цієї думки.

— Абсолютно, — так само спокійно.

Він коротко хмикає. Відвертається на мить, проводить рукою по волоссю. Сідає. Я не змінюю пози. Не закриваюся. Не тягну на себе ковдру. Це теж частина плану.

— Після такого заходу… — кидає, кидаючи на мене швидкий погляд, — ти вирішила одразу без прелюдій?

— Я не люблю витрачати час. — Я ледь всміхаюся.

Пауза. Він знову дивиться. Вже інакше. Оцінює. Складає пазл.

— І що ти отримаєш? — рівно. — Просто штамп у паспорті? 

— Так. Всього на один рік! —  Жодного коливання. Це ще більше його зачіпає.

— І все?

— І все.

Я роблю невеликий рух, сідаю навпроти, зберігаючи дистанцію. Контроль повертається у дрібницях.

— За тих самих умов, — додаю вже чіткіше. — Без обов’язків. Без втручання в життя одне одного. Без ілюзій.

Його погляд темнішає.

— Фіктивний шлюб? — перепитує, вже з ноткою інтересу.

— Саме так. —  Тиша. Він повільно видихає.

— Ти мене зараз дивуєш, — чесно. Без іронії.

— Це добре.

— Не впевнений. 

— Тобі нічого не доведеться міняти. Живеш як жив. Робиш що хочеш. Я не лізу. Не контролюю. Не вимагаю. — Я нахиляю голову, дивлюся прямо. Кожне слово — як крок. Чітко. Вивірено.

— Тобі вигідно.

Він мовчить. Думає. Я не поспішаю. Нехай.

— А тобі? — нарешті.

— Мені теж.

Коротко. Без пояснень. Його губи знову смикаються в легкій усмішці.

— Не віриш ти в прості речі, Тая, — тихо.

— Я вірю у вигоду.

Пауза. Він відкидається трохи назад, дивиться вже відкрито.

— Добре, — повільно. — Припустимо. —  І тут вираз обличчя  змінюється. Стає таким, якого я й очікувала. — Тоді і в мене будуть умови.

— Слухаю. — Я ледь піднімаю брову.

Він нахиляється трохи вперед.

— По-перше, — спокійно, але жорсткіше, — жодних ігор за моєю спиною. Якщо ми це робимо — ти не тягнеш сюди третіх осіб. Ніяких сюрпризів. —  Коротка пауза. — По-друге, — погляд ковзає по мені, затримується, — ти не зникаєш, коли тобі зручно. Якщо вже погоджуєшся.  — доводиш до кінця. — І останнє. Він дивиться прямо в очі. — І по-третє… — ледь тихіше, але твердо. — я хочу знати, навіщо тобі це насправді.

Пауза між нами знову натягується. Але тепер це вже не хаос. Це торг. Я дивлюся на нього і ледь усміхаюся. Бо план увійшов в дію. І мені це підходить. Його погляд тримає. Чекає. Без тиску. Але й без варіантів втекти від відповіді. Я витримую паузу. Рівно стільки, скільки потрібно, щоб не виглядати ні поспішною, ні загнаною в кут.Ледь зітхаю. Спокійно.

— Бо мені це потрібно для себе, — кажу рівно, дивлячись прямо в очі. Жодного тремтіння в голосі. Жодного зайвого руху. Він мовчить. Я продовжую. — У мене зараз етап, коли я закриваю питання, які давно висять, — спокійно, майже буденно. — І це одне з них. —  Легка пауза. Я відводжу погляд лише на секунду. Ніби підбираю слова. Ніби думаю. Насправді — ні. Все вже сказано. — Мені не потрібні емоції, зобов’язання чи контроль, — повертаю погляд до нього. — Мені потрібен результат. — Чітко. Без пояснень. — І ти — найпростіший варіант.