Розділ 18

Тая

Вечір збирається сам. Без напруги. Без пауз, які треба заповнювати. Люди сідають, пересідають, хтось сміється, хтось щось розповідає — і все це зливається в один живий шум. Не гучний. Теплий. Стіл швидко наповнюється голосами.

— Я ж казала, — сміється Наталя, кидаючи погляд на Давида. — Він або нікого не приведе, або одразу дружину.

— Тітко… — тягне він, але без злості.

— Та мовчи вже, — відмахується вона. — Ми тут років десять чекали, коли ти згадаєш, що в людей сім’ї бувають.

— Я і так нормально жив, — спокійно кидає Давид.

— От саме, — підхоплює Людмила Миколаївна. — Занадто нормально. — Сміх проходиться по столу. Легкий. Без підколів, які ранять. — Він малий такий був, — починає Людмила Миколаївна, і я одразу розумію — зараз буде історія. — Упертий страшно. Якщо щось вирішив — все.

— Мамо…

— Що “мамо”? — не зупиняється вона. — Пам’ятаєш, як ти в п’ятому класі…

— Не пам’ятаю, — одразу перебиває він.

— А я пам’ятаю, — підключається Наталя. — Він тоді вирішив, що сам зробить годівницю для птахів. Два дні молотком стукав, нікого не підпускав.

— І що? — кидає він.

— І нічого, — сміється вона. — Вийшло криво, але він ще рік усім доводив, що так і треба.

Я не стримую усмішки. Краєм ока ловлю його погляд. Короткий. Попереджувальний. Я лише знизу плечима. Знову сміх. І я ловлю себе на тому, що… мені легко. Несподівано. Без звичного напруження. Я беру шматок м’яса. Те саме. Він готував. Ще тепле. Сік виступає на зрізі. Я пробую. І завмираю на секунду. М’яке. Насичене. З димком. Спеції відчуваються, але не перебивають смак. Все… збалансовано. Я повільно жую. І піднімаю погляд на нього. Він помічає.

— Що? — кидає коротко. Я не відповідаю одразу.

— Несподівано. 

— Тобто ти не вірила? — Він хмикає.

— Я не знала, що ти вмієш готувати, — рівно.

— Я багато чого вмію.

— Це я вже зрозуміла.

Він дивиться довше. І в цьому погляді щось змінюється. Я відводжу очі першою. Бо це вже… інше.

— Смачно? — втручається Людмила Миколаївна.

— Дуже. — Я киваю.

— Я ж казала, руки в нього правильні. — говорить Наталя та задоволено усміхається.

— Та не перебільшуй, — кидає Давид.

— А я й не перебільшую, — додає Наталя. — Просто він у нас такий… все або ідеально, або ніяк.

Я дивлюся на них Людмилу Миколаївну та Наталю. І тільки тепер чітко бачу різницю. Обличчя — однакові. Риси — ті самі. Але… Людмила Миколаївна — м’яка. Тепла. Вона ніби огортає. Заспокоює. Наталя — інша. Різкіша. Живіша. У неї погляд гостріший. І жарти… точніші. Вона говорить те, що інші можуть промовчати. І їй це сходить з рук.

— Тая, ти їж, — кидає Наталя мені. — А то дивишся на нього більше, ніж на тарілку.

— Я оцінюю. — Я піднімаю брову.

— Кого саме? — одразу.

— Роботу. — Я беру ще шматок м’яса.

Сміх стає чіткіший голосніший. 

— Мені подобається. —  Я ледь усміхаюся. І знову ловлю себе на думці…я не граю. Я просто є. І це… дивно.

Чоловіки піднімаються майже одночасно. Без слів.Наче це вже звичний ритуал. Йдуть до мангалу, щось обговорюють між собою, сміються. Вогонь знову оживає. Запах диму тягнеться до тераси. Я проводжаю їх поглядом лише на секунду. Потім відвертаюся.

Людмила Миколаївна з Наталею одразу переключаються на своє. Город. Що вже посіяли, що ще ні. Коли краще. Де не зійшло. Говорять швидко, перебиваючи одна одну. І це виглядає настільки природно, що я навіть не намагаюся втручатися.

Пересідаю. Ближче до Єви і Віки. Там тихіше. І водночас… цікавіше.

— То як тобі наш Давид? — питає Єва першою, усміхаючись.

— Складне питання. — Я беру келих.

— Значить, нічого не змінилося. — Віка тихо сміється.

— Він завжди такий? — Я дивлюся на них.

— Гірше, — одразу відповідає Єва.

— Краще, — додає Віка.

Вони переглядаються. І сміються.

— Він просто… — Віка на секунду підбирає слово, — не для всіх.

— І не одразу, — додає Єва.

Я слухаю. І не перебиваю.

— У нього все всередині, — продовжує Віка. — Він не показує. Але якщо вже… то це серйозно. — Я відводжу погляд. На тарілку. На руки. — Він колись дуже сильно прив’язався, — кидає  Віка ніби між іншим. — Ще до тебе.

— І? — Я піднімаю очі.

— І довго не відпускав, — відповідає вона спокійно. — Пауза. — А потім… просто закрився.

Я мовчу. Слухаю. І відчуваю, як щось усередині реагує. Тихо. Але відчутно.

— Він не про легке, — додає Єва. 

— Це не новина. — Я хмикаю. Ледь.

— Ти інша. — Вона дивиться на мене уважніше.

— В якому сенсі? — Я піднімаю брову.

— Ти не будеш під нього підлаштовуватися.

— Це помітно? — Я усміхаюся.

— Дуже, — сміється Єва.

Пауза. Коротка.

— Але це добре, — додає Віка вже серйозніше. — Йому це потрібно. Я дивлюся на них. І думаю… вони говорять про нього так, ніби знають більше. Ніби бачать глибше. — Не бери все це в голову, — тихо каже Віка, ніби читаючи мої думки. — Він обрав тебе.

Я затримую погляд. Лише на секунду. І всередині одразу ж — заперечення. Обрав?  Ні. Це не про вибір. Це про зручність. Про домовленість. Про вигоду. Для обох. Я знаю це. Чітко. Але…чомусь ця думка вже не звучить так впевнено, як раніше. Я переводжу погляд на нього. Він біля мангалу. Щось говорить, сміється. І виглядає… по-іншому. Не так, як зі мною. І не так, як я звикла бачити. Я відвертаюся. Повільно. І вперше ловлю себе на питанні… а чи справді все так просто, як я вирішила на початку?

Ми ще говоримо, коли я відчуваю легкий дотик до руки. Опускаю погляд. Міланка. Маленька. Років чотири, не більше. Світле волосся вибивається з-під чепчика — тонкого, бавовняного, з маленьким бантиком збоку. Він трохи з’їхав, сидить криво, але вона, здається, цього навіть не помічає. Великі очі. Живі. Допитливі. Сукня проста, легка, трохи в траві на подолі. І в ній — жодної скутості. Вона дивиться прямо. Без сорому.