Розділ 26

Тая

— Ей, мала… — Я завмираю. Потім повільно повертаю голову. Роман. Звісно. І ця його «невісточка»… Як ніж по нервах. Він почав так називати мене десь через місяців повтора після нашого спільного жиитя з Давидом під одним дахлм. І чомусь не перестав. — Таю, стій.

Я вже роблю крок убік. Дістаю телефон.Таксі. Простіше. Швидше.

— Ром, тобі чого? — різко.

Весь мій контроль, зібраний перед дзеркалом, летить. Тріскає.

— А можна без цього? — він піднімає руки. — Спочатку Давид, тепер ти. Ви що, змовилися? —  Сканує мене поглядом. Повільно. — Куди така гарна і з таким обличчям? Вигляд, ніби йдеш когось вбивати.

— Ой, давай без цього. —  Я закочую очі. — І так знаєш. Сьогодні перше слухання. Розлучення.

Він завмирає. На секунду.

— Ох… —  Видихає. — Не думав, що так швидко. — Пауза. — Дурні ви. — Коротко. Без злості. — Але ваша справа. — Сідай. Підвезу. — Дістає ключі.

І вже натискає кнопку. Сигналізація клацає. Знімається. Він іде до машини. Я — за ним. Без слів. Сідаю. Мовчу. Адресу не називаю. Він і так знає. Дорога рівна. Швидка. Тиша тисне. Але він не витримує.

— Ви серйозно вирішили все ось так завершити?

— Так. — Коротко. Без варіантів.

— І не пошкодуєш?

— А про що шкодувати, Ром? — Я різко повертаюся до нього. Пауза. Слова вириваються швидше, ніж потрібно. — Ти знав, що твій друг із самого початку хотів затягти мене в ліжко? Щоб нас сфотографували? Щоб усе це… — я махаю рукою. — Було частиною плану? Я різко повертаюся до нього. Голос зривається. — Я цього заслуговую?

Тиша. Він не відповідає одразу. Дивиться на дорогу. Потім:

— Таю… послухай дядю Рому. —  Я хмикаю. Навіть крізь злість. — Знаю, звучить пафосно, — криво усміхається. Пауза. — Ти ж розумієш, що мене за тридцять два роки. Жодних серйозних стосунків. — Кидає короткий погляд. — І якщо я колись захочу щось серйозне… це точно була б не ти. Ми б не вжилися. 

— Дякую, дуже потрібно. — Я пирхаю.

— Не перебивай.  — Старших Спокійно. Але твердо. — Я до чого веду.  — Пауза. — Ти ідеально підходиш Давиду.

— Не починай. — Я стискаю губи.

— Почну. —  Він не відступає. — Ви однакові. Вперті. Контроль. Ви ідеальні один для одного — як  Інь та Янь. Кожен хоче тримати все в руках. — Коротка пауза. — І так, у вас хімія така, що навіть сліпий помітить.

— Ром, ти ж ніби не психолог...

— Я сказав — не перебивай. —  І цього разу я замовкаю. Сама не знаю чому. — Це не та казка, що пишуть у ваших цих романах, — продовжує він тихіше. — Але й не випадковість. — Пауза. — Я не виправдовую його. Чітко. — Він облажався. Сильно. — Короткий видих. — Бо для нього бізнес — це все, що він мав. — Пауза. — Поки не з’явилася ти у його контрольвоному, звичному життя та неперевернула все догори другом. — Я дивлюся у вікно. Не на нього. Бо не хочу, щоб він бачив, як це б’є. — Я не вірив у вас спочатку, — додає. — Ти сама знаєш, що це було. — Я ледь киваю. Ледь. — Але те, що зараз… — він замовкає на секунду. — Це вже не  ваша угода з умовами. — Тиша. Ми майже під’їжджаємо. Будівля суду попереду. Він киває в її бік. — І зараз ти можеш усе перекреслити.  — Пауза— Одним підписом. — Я стискаю пальці. Сильніше. — Помиляються всі, Таю. — Тихо. — Ти хіба ніколи не помилялася?

Питання зависає. Я не відповідаю. Не можу. Бо відповідь є. І вона мені не подобається. Машина зупиняється. Я відкриваю двері.

— Дякую, Ром. — Голос рівний. Занадто. — Далі ми самі.

Виходжу. Двері зачиняю різко. Він нічого не каже. Лише зривається з місця. А я стою. Кілька секунд. Дивлюся на будівлю суду. І вперше… з’являється щось нове. Маленьке. Неприємне. Сумнів. Я стискаю щелепи.

— Ні. —  Тихо. Собі. І йду вперед. Бо назад…я поки не готова.

Суд — будівля холодна. Сіра. Занадто офіційна. Я заходжу всередину. І одразу відчуваю цей запах. Паперу. Напруги. Рішень, які ламають чиєсь життя. Я не зупиняюся. Крок рівний. Спина пряма.

Підборіддя трохи вище. Наче це звичайний день.

— Таїсіє. — Я повертаю голову. Адвокат уже чекає — Доброго ранку.

— Доброго.

Він ковзає по мені поглядом. Коротко. Оцінює. Напевно перевіряє, чи не передумала я в останню секунду.

— Готові?

— Так.

Без паузи. Без сумнівів. Ми йдемо коридором. Навколо люди. Шум. Голоси. Але я майже нічого не чую. Лише власні кроки. І серце. Яке б’ється занадто рівно.

— До речі, — адвокат говорить тихіше, вже на ходу. — Я ще раз хочу уточнити момент щодо поділу майна.

— Ми це вже обговорювали. — Я переводжу на нього погляд.

— Так. Але шлюбного договору не було. І з юридичного боку ви маєте повне право подати заяву на розподіл власності. Я переводжу на нього погляд.Пауза. — Частки бізнесу, активів, рахунків…

— Ні.

Відповідаю одразу. Навіть не думаю. Він трохи сповільнюється.

— Таїсіє, я зобов’язаний сказати — це великі гроші.

— Я знаю. — Я ледь усміхаюся. Холодно.

— Ви можете значно ускладнити процес для Самойленка.

— Не хочу. — Коротко. Чітко.

— Ви впевнені? — Він дивиться уважніше.

— Мені від нього нічого не потрібно. — Я стискаю пальці на ручці сумки. Сильніше. І це правда. Майже. Бо найбільше я хотіла зовсім не грошей. Пауза. — Я хочу просто закрити це, — додаю тихіше. — І більше ніколи до нього не повертатися.

Адвокат кілька секунд мовчить. Потім киває.

— Добре. Тоді працюємо за початковим планом.

Я лише коротко киваю у відповідь. Попереду двері до зали. Він відкриває їх першим. І в цей момент я роблю глибокий вдих. Останній перед тим, як знову побачити Давида.

Заходжу. І одразу бачу його. Давид уже на місці. Сидить. Зібраний. Як завжди. Темний костюм. Годинник на зап’ясті. Спокійний вираз обличчя. Але… він інший. Я помічаю це одразу. По погляду. По тому, як напружені плечі. По пальцях, які повільно стискаються на ручці.

Він піднімає очі. І наші погляди зустрічаються. На секунду. І цього достатньо. Щоб усе знову стало реальним. Не спогадом. Не злістю. Не нічними думками. А справжнім. Живим. Болючим. Я не відводжу погляду. Жодного кроку назад. Жодної слабкості.