Розділ 15

Тая

Олена Володимирівна лишається на кухні. Я виходжу, не обертаючись. Мені потрібно побути самій. З цим будинком. З цим відчуттям.

Я повільно підходжу до сходів. Підіймаюся. Крок за кроком. Другий поверх зустрічає тишею. Іншою. Більш закритою. Тут вже не про гостей. Тут про особисте.

Я зупиняюся в коридорі. Троє дверей. Я дивлюся на них кілька секунд. Наче вони вже щось означають.

Перша. Відчиняю. Кімната не велика. Світла. Акуратна. Нейтральна. Ліжко, шафа, мінімум декору. Окрема ванна кімната.  Все правильно. Ідеально підійшло б. Якби я хотіла… просто жити. Я проходжу всередину. Оглядаю. І одразу виходжу. Не затримуюсь. Не моє.

Друга кімната. Відчиняю повільніше. І зупиняюся вже на порозі. Простір інший. Більший. Глибший. Повітря більше. Ліжко широке. Темне узголів’я. Тканини щільні, дорогі. Вікна відкривають двір. Світло заходить м’яко. Я заходжу. Повільно. Дивлюся. Тут є характер. Не показний. А звичний. Речі розставлені не ідеально — але правильно. Годинник на тумбі. Книга. Сорочка, перекинута через крісло. Я підходжу ближче. Проводжу пальцями по тканині. Зупиняюся. Це його. Без сумнівів. І це відчувається у всьому. Тут також окрема ванна кімната.

Я повертаю голову. Оглядаю кімнату ще раз. І вже не просто дивлюся. Приміряю. Як це — бути тут. Не гість. Не випадково. Я. Пауза затягується. Я роблю ще кілька кроків. Зупиняюся біля вікна. І тільки зараз усвідомлюю…менша кімната була правильним вибором.

Але я навіть не розглядаю її серйозно. Бо ця…мені подобається більше. Я повертаюся до дверей. Затримуюсь ще на секунду. І ледь усміхаюся.

— Звісно…

Наче інакше й бути не могло. Треті двері — кабінет. Я зазираю. Темніше. Зосередженіше. Стіл, книги, тиша. Тут він працює. І тут я не затримуюся. Зачиняю. Повертаюся в коридор.

І знову дивлюся на дві кімнати. Меншу. І цю. Вибір уже зроблений. Без слів. Без дозволу. Я повертаюся в більшу. І заходжу вже впевнено. Як у свою. Бо іноді достатньо просто… не питати.

Не довго думаючи, повертаюся вниз. Коробки стоять там, де й були. Мої. Я беру першу. Легку. Потім другу. Підіймаюся сходами. Повільно, але без пауз. Заношу в кімнату. Його кімнату. Мою. Тепер. Ставлю коробку біля ліжка. Оглядаюся ще раз.

Жити з ним в одному просторі — ще те завдання. Але ділити одну кімнату? Ні. Цього точно не буде. Я розвертаюся. Йду до шафи. Відчиняю. Його речі. Сорочки. Піджаки.

Все розкладено чітко. Я дивлюся кілька секунд. А потім просто беру. Знімаю одну за одною. Без акуратності. Без розкладання. Несу в меншу спальню. Відчиняю двері ногою. І скидаю на ліжко. Раз. Другий. Третій. Шафа швидко пустіє.

Я не думаю. Не аналізую. Роблю. Так, як потрібно мені. Повертаюся назад. Останні речі — на плечах. Переношу. Скидаю. Закриваю двері. Готово.

Я стою посеред його колишньої кімнати. Дивлюся на шафу. Тепер порожню. І ледь усміхаюся.

— Так краще.

Повертаюся до коробок. Починаю заносити їх одну за одною. Тепер уже швидше. Впевненіше. Ставлю біля стіни. Відкриваю першу. Одяг. Розвішую. Свої речі одразу займають простір. І він змінюється. Помітно. Косметика — на стіл. Прикраси — окремо. Я дію без зупинки. Методично. Наче давно це робила.  

І навіть не помічаю, як кімната перестає бути його. Стає іншою. Моєю. Я зупиняюся лише на секунду. Оглядаю результат. І киваю сама собі. Бо іноді достатньо просто зайти…і забрати своє місце.

Не думала, що ці коробки заберуть стільки часу. Рука автоматично кладе останню річ у шафу. Я зупиняюся. Оглядаю кімнату. І тільки тоді кидаю погляд на годинник. Майже восьма. Час пролетів непомітно. Ніби мене просто вирвали з нього і поставили вже в кінець дня.

Я видихаю. Повільно. Цікаво…він уже повернувся? Я виходжу з кімнати. По дорозі беру магніти. Ті самі, які тягнула сюди без логіки. Хоча логіка є. Занадто очевидна. Порушити його порядок. Злегка зрушити цей ідеальний світ.

Я заходжу на кухню. Зупиняюся біля холодильника. І починаю чіпляти їх один за одним. Без системи. Як хочеться. Контраст одразу кидається в очі. Ідеальні лінії — і мої дрібні, безглузді деталі. Я ледь усміхаюся.

Потім беру ще кілька статуеток. Несу у вітальню. Ставлю на стіл. На полицю. Змінюю розстановку. Наче перевіряю — наскільки цей простір витримає мене.

Повертаюся на кухню. Порожньо. Олени Володимирівни вже немає. Тиша. Я проходжуся будинком. Вітальня. Кабінет. Коридор. Ніде нікого. І тільки тепер доходить. Його немає.

Я зупиняюся посеред кімнати. Складаю руки на грудях. Дивлюся перед собою. І ловлю себе на дивному відчутті. Це чіпляє. Зайво сильно. Дратує. Більше, ніж мало б. Я хмикаю. Тихо.

— Серйозно?..

Наче сама собі. Бо це ж не має значення. Де він. Коли прийде. Я тут не для цього. Я розвертаюся. Йду до кухні. Берусь за чайник. Наливаю воду. Просто щоб зайняти руки. Щоб не думати. Але думка вже є. І вона не зникає. Чому його досі немає. І чому мене це так… зачіпає.

Все було проговорено з самого початку. Чітко. Без обов’язків. Без претензій. Без зайвого. І це було моє правило. Моя умова. Мій контроль.

Я відкидаюся на спинку дивану. Ковзаю поглядом по кімнаті. Ідеальній. Занадто правильній. І раптом… його умови. Які я чомусь виконую. Я. Не він. Я стискаю губи. Злюся.

І це дратує ще більше. Бо я не мала опинитися тут так. Не за його правилами. Щоб відволіктися, встаю. Йду на кухню. Беру ті самі еклери. Один. Потім ще один. Несу у вітальню. Вмикаю телевізор. Перший канал. Другий. Третій.

Зупиняюся на якомусь фільмі. Сідаю. Підтискаю ноги під себе. Жую. Солодке перебиває думки. Ненадовго. Я дивлюся на екран. Люди щось говорять. Рухаються. Живуть. Але сюжет не чіпляє. Зовсім. Я ловлю себе на тому, що не пам’ятаю, про що було кілька хвилин тому. І не хочу. Я знову відкушую еклер. Повільніше.

І в якийсь момент розумію…я злюся. Але вже не на нього. На себе. За те, що погодилася. За те, що приїхала. За те, що зараз сиджу тут. У його будинку. У його вітальні. І думаю про нього. Я різко вимикаю звук. Кидаю пульт поруч.