Розділ 23

Тая

Дорога додому проходить тихо. Музика грає ледь чутно. Він за кермом. Я поруч. Але ця тиша… інша. Густа. Напружена. Я дивлюся у вікно. Світло ліхтарів ковзає по склу. Але думаю не про дорогу.

Про нього. Про те, як він дивився. Як слухав. Як мовчав там, де інші говорили б зайве. Машина зупиняється. Будинок. Темрява. Він глушить двигун. Пауза. Коротка. Я не виходжу одразу. Повертаю голову. Дивлюся на нього. Він ловить цей погляд. І не відводить.

— Що? — тихо.

— Нічого. —  Я ледь усміхаюся.

І виходжу першою. Двері зачиняються. Тиша знову. Він заходить слідом. Вітальня. Напівтемрява. Я не вмикаю світло. І не поспішаю йти далі. Скидаю підбори. Повільно. Занадто повільно.

Відчуваю, як він дивиться. Я це люблю. Цей погляд. Проходжу вперед. Проводжу пальцями по спинці дивана. Легко. Наче випадково. І зупиняюся. Спиною до нього.

— Чому мовчиш? — кажу тихо.

— Дивлюся.

— І що бачиш? — Я повертаю голову через плече.

— Те, що ти спеціально це робиш. — Пауза. Він робить крок ближче.

— А ти ведешся. — Я усміхаюся. Ледь.

Він ще ближче. Занадто. Його рука лягає на мою талію. Різко. Тягне до себе. Я не опираюся. Навпаки. Піддаюся. Але лише настільки, щоб не втратити контроль.

— Не переграй, — тихо.

— Я ще не починала.

Він видихає. І цього достатньо. Він розвертає мене до себе. Погляд в погляд. Близько. Занадто. І вже без пауз. Його губи знаходять мої. Різко. Глибше. Сильніше. Наче давно стримувався. Я відповідаю. Не м’якше. Не повільніше. Так само.

З тим самим тиском. Його пальці стискають сильніше. Мої — ковзають вище. Зачіпають. Провокують. Це не ніжність. Це зіткнення. Бажання сильніше, ніж логіка. Я відступаю на крок. Він за мною. Диван позаду. Я впираюся. І не зупиняюся. Навпаки. Підтягу його ближче. Ще.

— Ти сама напросилася, — тихо.

— Доведи. — Я дивлюся прямо.

Він не відповідає. Йому це не потрібно. Руки сильніше. Рухи різкіші. Я відчуваю, як контроль вислизає. І цього разу не зупиняю. Не хочу. Я дозволяю. Він бере. Так, як звик. Без сумнівів. Без запитань. І це… саме те, що мені потрібно. Я стискаю його плечі. Сильніше. Ближче.

Наче хочу відчути кожну грань. І в якийсь момент все стає простіше. Без думок. Без правил. Без того, що було до. Є тільки він. І я. І це напруження між нами. Яке нарешті знаходить вихід. Я заплющую очі. І  не стримуюся. Бо з ним…мені можна.

У вітальні тихо. Лише важке дихання, яке повільно заспокоюється. Я лежу поруч. Ближче, ніж зазвичай дозволяю. Голова на його плечі. Пальці ліниво ковзають по його руці. Ніби перевіряю, що він тут. Реальний. Не йде. Світло не ввімкнене. Лише напівтемрява. І цього достатньо.

Він не говорить. І я теж. І вперше ця тиша не тисне. Я проводжу пальцями по його зап’ястю. Легко. Наче бездумно. Але питання вже давно крутиться в голові.

— Чому тоді… — тихо.

— Що? — Він не рухається. Але я відчуваю, як напружується ледь помітно.

— Чому ти тоді підійшов саме до мене? — Я піднімаю голову. Дивлюся на нього. Пауза. Коротка. — І чому запропонував поїхати з тобою.

Він дивиться у стелю. Наче збирає відповідь. І не поспішає. Як завжди.

— Ти була не така, як всі.

— Банально.  — Я хмикаю.

— Ні. — Він повертає голову. Дивиться прямо. Пауза. — Ти не дивилася на мене. —  Я завмираю. — Всі дивилися. —  Він говорить спокійно. Без хвастощів. Як факт. — Оцінювали. Підлаштовувалися. Шукали, як підійти. Його погляд стає трохи глибшим. — А ти ні.

— Я працювала. — Я ледь нахиляю голову.

— Саме. —  Пауза. Він продовжує тихіше. — Ти стояла з камерою і злилася.

— Я не злилася. — Я піднімаю брову.

— Ти була зла, що тебе відволікають.  —  Він ледь усміхається.

Я згадую. І… він правий. Я видихаю.

— Можливо. А ще я була втомлена. 

Він дивиться на мене довше. Пауза. Коротка. Я мовчу. Бо не очікувала цього.

— Мені стало цікаво.

— Настільки, що ти запропонував поїхати? — Я дивлюся прямо. Він не відводить погляду.

— Я не пропонував.

— А що це було? —  Я хмикаю.

— Я запропонував, а ти сама погодилася. Там ще невідомо хто більше хотів. 

— Самовпевнено.  — Пауза. Я усміхаюся.

— Спрацювало.

— Це було імпульсивно?  — Я ледь проводжу пальцями по його плечу.

— Ні.  — Він думає. Секунда. Пауза. — Я вже тоді знав, що ти не зникнеш після однієї зустрічі.

— Ти завжди такий впевнений? — Я затримую погляд. Довше.

— Лише там, де не помиляюся.

— Небезпечно.  — Я хмикаю.

— Ти все одно поїхала. — Він ледь нахиляється ближче.

— Я сама не зрозуміла, чому. — Я опускаю погляд.

Він тихо:

— Зрозуміла.

— Не одразу.  — Я піднімаю очі.

Тиша. Тепла. Я знову кладу голову йому на плече. І цього разу не думаю, чи варто. Просто роблю.

— Я тоді навіть не планувала, що це зайде так далеко, — тихо.

— Я теж.  — Він відповідає одразу.

— Брехня. — Я ледь усміхаюся.

— Можливо.  — Він видихає.

Я заплющую очі. І дозволяю собі не триматися. Не контролювати кожну думку. Не перевіряти відчуття на міцність. Його дихання поруч. Рівне. Спокійне.

Я підлаштовуюся під цей ритм майже непомітно. Наче тіло саме знає, як правильно. Його рука лягає на мене. Без поспіху. Без вимоги. Просто є. І цього достатньо, щоб не відсуватися. Не шукати дистанцію.  Просто лежу. І вперше це не здається слабкістю. Це вибір. Мій. І він… спокійний. Тихий. Але вперше — правильний.

Прокидаюся від різкого дзвінка. Телефон розривається десь поруч. Я наосліп тягнуся до тумби. Кидаю погляд на годинник. Сьома ранку. Рано. Занадто. Ліжко поруч порожнє. Холодне. Давида вже немає. Мелодія не стихає. Я беру телефон. Оля. І в ту ж секунду всередині все стискається. Шостий місяць вагітності. Вона не дзвонить просто так.

— Алло, Олю, щось сталося? — швидко, навіть не прокинувшись до кінця.

— Так.

— Що саме? Олю, не мовчи, я ж хвилююся. —  Я різко сідаю.

Пауза. І потім:

— Таєчко, нам потрібно терміново зустрітися сьогодні. Інакше я приб’ю твого брата разом із його опікою. Мені потрібен відпочинок.