Розділ 9

Оля

Робочий день починається о дев’ятій. На годиннику — без десяти, а я вже стою біля бізнес-центру. Люди стікаються до нього, мов бджоли до вулика. Швидкі, зосереджені, кожен у своїх думках. Підіймаю голову вгору. Будівля висока. Дуже. Напевно, звідти відкривається гарний вид… хоча від самої думки трохи паморочиться. Охорону попередили, тому мене пропускають без зайвих запитань. Ліфт. Вісімнадцятий поверх. Відділ кадрів. Я вдихаю глибше, перш ніж підійти до дверей. Марина вже чекає. Піднімаю руку. І стукаю.

— Доброго дня, Ольга? — звертається до мене жінка, на вигляд близько сорока.

— Доброго дня, так, це я.

— Я Марина, ми з вами спілкувалися. Присідайте, — киває на стілець навпроти. — Давайте одразу до справи: спершу підпишемо договір, потім я проведу вам невелику екскурсію офісом і познайомлю з командою. Чи є запитання?

— Ні, дякую, все зрозуміло.

— Чудово. Ось документи, ознайомтеся. Якщо щось — одразу питайте. І дайте мені, будь ласка, свої документи, щоб я зробила копії.

Дістаю з сумки папери й передаю їй. Марина швидко береться до сканера, а я занурююся в договір. Пробігаю очима основні пункти, але затримуюся на зарплаті. Цифра… приємно тішить. Я навіть на мить усміхаюся. Все чітко. Підписую.

— Добре, — Марина повертає мені документи. — Тоді йдемо знайомитися з колективом. Наприкінці дня зайдеш до мене — оформимо пропуск. Можна на «ти»?

— Так, звісно.

Ми виходимо з кабінету.

— Компанія займає три поверхи: вісімнадцятий, дев’ятнадцятий і двадцятий, — пояснює вона, йдучи коридором. — Тут, на вісімнадцятому, — кімната відпочинку. Зараз покажу. —  Відчиняє двері. — Тут усе стандартно: столи, дивани, кавова машина, чайник, холодильник, шафки. Тут же відділ кадрів, персоналу, аудит і бухгалтерія.— Я киваю, швидко все оглядаючи. Ми піднімаємося сходами вище. — Дев’ятнадцятий — твій поверх. Маркетинг, PR і реклама. В кінці коридору — IT.— Я відмічаю про себе — добре, що все поруч.

— А на двадцятому що? — питаю, коли ми вже підходимо до потрібного відділу.

— Тобі туди поки не треба. Піднімаємося тільки, коли викликають. Там конференц-зал, кабінети директорів і… генерального. — Марина кидає на мене короткий погляд. Вона робить невелику паузу, ніби це щось само собою зрозуміле. — Зрозуміло?

— Так, — киваю.

Але чомусь це «поки не треба» чіпляє. Ми заходимо у відділ маркетингу. Тут одразу відчувається інший ритм. Гул розмов, клацання клавіатур, дзвінки — робота кипить. За кожним столом — хтось зайнятий справою. Хтось говорить по телефону, хтось щось активно обговорює, хтось повністю занурений у монітор. Я зупиняюся на мить, ніби намагаючись увійти в цей потік. Нове місце. Нові люди. Нове життя. І десь глибоко всередині з’являється дивне відчуття… Ніби це тільки початок чогось значно більшого.

— Карино, приймай новеньку, — звертається Марина до дівчини біля одного зі столів. — Знову? — невдоволено зітхає та, навіть не піднімаючи одразу погляду.

Коли ж дивиться — оцінює з ніг до голови. Повільно. Холодно. Їй десь під тридцять. Довге руде волосся, чіткі риси обличчя, ідеальна фігура. Красива. Але щось у її погляді відразу відштовхує.

— І хто цього разу? — кидає вона сухо.

— Ольга Литвин, — спокійно відповідає Марина. — Все, залишаю її тобі, у мене ще купа справ.

І, не чекаючи реакції, зникає. Я лишаюся під прицілом холодного погляду.

— Ну що ж, Олю… — протягує вона, відкидаючись на спинку крісла. — Будемо знайомі. Я Карина Михайлівна. Керівниця відділу маркетингу. —  Робить коротку паузу. — Одразу попереджаю: якщо мені щось не сподобається у твоїй роботі — вилетиш звідси дуже швидко. У нас цінують швидкість і якість. Без варіантів.

— Зрозуміло. — Я стримано киваю.

— От і добре.—  Вона переводить погляд у бік проходу.

— Ніно!

— Так, Карино Михайлівно? — одразу відгукується дівчина, що проходить повз.

— Це… — знову дивиться на мене, ніби вже забула ім’я. — Як тебе?

— Оля.

— Оля буде твоїм помічником. Введеш у курс справ, покажеш, що і як.

— Добре, — легко киває дівчина.

Карина ще раз ковзає по мені поглядом — і повертається до свого кабінету, ніби я вже не становлю для неї інтересу.

— Привіт, я Ніна, — усміхається дівчина, підходячи ближче. — Старший вебдизайнер. По всіх питаннях — до мене. Розберемося, допоможу, не переживай. Я відчуваю, як напруга трохи відступає.

— Дякую, — простягаю руку. Вона відразу її тисне — впевнено, але без зверхності.

— Ходімо, покажу твоє місце.

Ми проходимо між столами.

— Ось тут, — зупиняється вона. — Це твоє робоче місце. Моє — поруч, тож далеко не втечеш, — підморгує.

— Ідеально. — Я усміхаюся.

— Що де на поверсі — вже показали?

— Так, Марина провела.

— Супер. Тоді зараз коротко введу тебе в задачі, а далі — потихеньку втягнешся.

Я сідаю за стіл, проводжу рукою по поверхні. Нове місце. Новий ритм. Нові правила. І десь на фоні не відпускає дивне відчуття…

Спочатку Ніна швидко вводить мене в курс справ. Пояснює, що до чого, показує програми, дає перші нескладні задачі. Я вникаю, виконую, намагаюся не гальмувати — не хочу одразу потрапити під гарячу руку Карини. Час минає непомітно. Ближче до обіду в офісі починається рух: хтось встає, хтось закриває ноутбук, хтось уже обговорює, куди піти.

— Пішли? — кидає Ніна, піднімаючись. — Тут на першому поверсі є нормальне кафе.

— Пішли, — беру сумочку.

Виходимо в коридор. І я завмираю. Назустріч нам іде він. Руслан. Не може бути. Серце пропускає удар. Потім ще один. Він проходить не зупиняється ні на секунду. Ледь помітно. Його погляд ковзає по мені — і різко фокусується. Здивування. Напруження. Він точно не очікував мене тут побачити.

— Доброго дня, Руслане Назаровичу, — спокійно вітається Ніна. Я не можу сказати ні слова. Лише ледь киваю. Це максимум, на який зараз здатна.