Розділ 21

Оля

Минув тиждень. І від Руслана — тиша. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Але ця тиша не заспокоює. Навпаки. Вона тисне сильніше, ніж будь-які слова.

Я здригаюся від кожного дзвінка телефону. Кожен раз, коли екран спалахує — серце завмирає на секунду, а потім починає калатати так, ніби хоче вирватися з грудей.

А якщо це його адвокати? Якщо він уже почав… Я стискаю пальці сильніше, відганяю ці думки, але вони повертаються знову і знову. Не витримую. Збираю речі швидко, майже на автоматі.

— Богдане, їдемо до бабусь, — кажу, намагаючись звучати спокійно. Він радіє. І ця його щира радість трохи рятує.

Дорога минає, як у тумані. Місто змінюється за вікном, шум поступово стихає, будинки стають нижчими, простір — ширшим. І разом із цим щось всередині повільно відпускає. Не повністю. Але трохи легше дихати.

Біла Церква зустрічає знайомими вулицями, запахом повітря, в якому більше тиші, ніж пилу. Тут усе інакше. Повільніше. Тепліше. Безпечніше.

Наче сюди не дотягується те, що залишилося позаду. Коли під’їжджаю до дому, ловлю себе на тому, що зупиняюся на секунду довше. Дивлюся на знайомі вікна. На двір. На двері, за якими мене завжди чекають.

І тільки після цього виходжу з таксі. Богдан одразу виривається вперед, біжить, сміється, не стримується. І цей звук — живий, щирий — пробиває щось усередині. Я йду повільніше. Наче даю собі ще кілька секунд перед тим, як знову опинитися там, де мене люблять без умов. Двері відчиняються.

Тепло. Запах дому. Рідні руки. Обійми. І на мить усе інше відходить. Зникає. Мама одразу підхоплює Богдана, він сміється, щось швидко розповідає, махає руками. Ба поруч. Її погляд уважний. Занадто уважний. Але вона мовчить. І я вдячна їй за це. Ми заходимо в дім. Все знайоме до дрібниць. Стіни. Меблі. Світло. І водночас — відчуття, ніби я повернулася не просто в місце. А в стан. Де можна видихнути. Хоч трохи. Стіл вже накритий. Як завжди — з надлишком. З любов’ю. Ми сідаємо разом. Наша маленька компанія. І він. Наш єдиний чоловік. Центр всього. Сміється, розповідає, живе в цьому моменті повністю.

А я дивлюся. І ловлю себе на тому, що вперше за цей тиждень не думаю кожну секунду про нього. Про Руслана. Наче тут він… не дістає. Наче цей дім може захистити. Але це відчуття — оманливе. Я знаю. Він знайде. Якщо захоче. Я опускаю погляд. Стискаю пальці. І змушую себе відпустити ці думки. Хоча б на вечір. Хоча б тут. Бо зараз у мене є тільки одне. Мій син. І цей короткий спокій, за який я тримаюся з усіх сил.

— А як це? — питаю, виходячи з кімнати й обертаючись перед мамою.

Вона тримає Богдана на руках, уважно мене розглядає, ніби оцінює не просто сукню — мене. Ми вже пів години перебираємо варіанти. Смішно. П’ять років минуло, а я стою тут, як школярка перед першим побаченням. Зустріч однокласників. Я ж навіть не хотіла йти. Якось не до того було. Але мама вперто “випхала”. Сказала, що мені потрібно відволіктися. І… можливо, вона права. Хоча б на один вечір забути. Не думати. Не боятися. Не чекати.

— Не знаю… — мама м’яко кривиться. — Сукня гарна, але… не твоя вона.

— Це як? — Я піднімаю брову.

— Колір тебе “гасить”, — пояснює вже впевненіше. — І фасон… ніби ховає тебе. А тобі не треба ховатися.

Я на секунду завмираю.ь Це звучить… занадто влучно. Занадто про мене.

— Фу, мамо, мені не подобається! — Богдан навіть не намагається бути делікатним.

— О, дякую, синку. Чесно і без прикрас. — Я сміюся.

— Не гарна! — додає серйозно, насупившись.

— Ну, якщо моєму головному експерту не подобається… — роблю паузу і театрально зітхаю. — Значить, знімаємо.

— Так! — одразу оживає він, активно киваючи. — Іншу!

І навіть плескає в долоні. Ми з мамою переглядаємося і не стримуємо посмішок.

— От і домовилися, — тихіше каже вона.

Я повертаюся до кімнати, але перед тим ще раз ловлю їхній погляд. І щось тепле розливається всередині. Просте. Рідне. Безпечне. І вперше за довгий час я думаю не про те, від чого тікаю… А про те, ким хочу бути. Хоча б сьогодні.

Я повертаюся до кімнати, зачиняю за собою двері й знімаю сукню. Міряю іншу. Дивлюся в дзеркало. І одразу розумію — не те. Ні фасон, ні колір… нічого не “чіпляє”. Наче я просто вдягнула річ. Без себе.

Я зітхаю, відкидаю її на ліжко і відкриваю шафу. Часу щось купувати немає. Та й речей із собою я майже не брала. Залишається тільки одне — шукати тут. Старі полиці. Старі речі. Частина ще зі школи, частина — з університету.

Я проводжу пальцями по тканинах, перебираю вішалки, дістаю одну сукню, іншу… І раптом зупиняюся. Чорна. Проста. Та сама. Я повільно знімаю її з вішалки. Сукня, яку я вдягала на своє дев’ятнадцятиріччя.

Тоді все було інакше. Легше. Чистіше. Я на секунду завмираю, а потім швидко скидаю те, що на мені, і натягую її. Трикотаж м’яко облягає тіло, сідає рівно, ніби й не минуло кілька років. Приталений силует, довгий рукав, розріз по нозі… Я дивлюся на себе в дзеркало. І вперше за весь цей час… усміхаюся. Ледь-ледь. Бо це — я. Справжня. Без спроб щось приховати чи змінити.

Я проводжу долонею по тканині, затримуюсь на мить. І спогади накривають тихо. Непомітно. Цю сукню він любив. Занадто. Його погляд. Його руки. Те, як він дивився… Я різко відводжу очі.Досить. Не зараз. Я вдихаю глибше, ніби зганяю ці думки, і виходжу з кімнати. Мама й Богдан одразу переводять на мене погляди. І я бачу це. Те саме. Схвалення.

— Мам, ти красуня! — Богдан показує великий палець, серйозний, як справжній експерт. Я не стримую усмішки.

— Донечко, тобі дуже личить, — додає мама м’якше. — Чому ти її раніше не носила?

— Носила… на навчання, — відповідаю легко.  —  Я на секунду затримую погляд на собі.

Брехня сходить з губ надто просто. Занадто звично. Я відвертаюся, щоб вони не помітили, як теплішають щоки. Бо ця сукня була не про навчання. Вона була про нього. І, здається… частина мене досі про нього. Я стискаю пальці. І змушую себе відпустити цю думку.