Розділ 15

Оля

Минув тиждень з останніх подій, і від Руслана жодної звістки. Я здригаюся від кожного телефонного дзвінка, боюся, що можуть подзвонити адвокати Руслана. Не витримавши ситуації, вирішую поїхати в Білу Церкву до своїх.

Мама та бабуся дуже раді нашому приїзду. Вони сумували за Богданом, а Богдан сумував за ними, та й я теж. В честь нашого приїзду мама накрила стіл, і ми посиділи всією нашою жіночою компанією та нашим єдиним хлопчиком. Заради цього мама навіть залишила дядька Віталія вдома. До речі, вони нарешті з’їхалися і живуть разом. Я безмежно рада за неї, адже вона довго була сама і заслуговує на щастя.

Бабуся Ніна все ще шукає себе. Влітку вона ходила з сусідками на танці в парку, де збирається її вікова категорія, а на осінь-зиму все закрилося, і вона не знає, куди себе подіти. Городи відходять, а у бабусі енергії хоч відбавляй.

— А як це? — запитую у мами, яка тримає на руках сина. Вони допомагають мені підібрати сукню для зустрічі випускників. П’ять років пройшло, чесно кажучи, я навіть не збиралася йти, але мама мене випихає. Вона залишається з Богданом, а я відпочиваю. Можливо, ця зустріч — це те, що мені потрібно зараз, щоб забути та відволіктися, хоча б на один вечір.

— Ця сукня якась… ну не знаю, донечко. Вона то гарна, але тобі зовсім не пасує. Ні, колір блідний якийсь, і фасон якийсь не дуже, — мама намагається говорити делікатніше.

— Фу, мамо, мені не подобається! — Богдан відкрито висловлює свою думку.

— Ну, якщо моєму моднику не подобається, міряємо іншу. Так?

— Так, так, — підтверджує син, киваючи і аплодуючи, а ми з мамою не приховуємо посмішок.

Я йду до кімнати, знімаю сукню і приміряю іншу. Дивлюся в дзеркало і розумію, що це не те. Часу купувати нову немає, я майже не брала з собою речей, тому намагаюся знайти щось нормальне з власного гардеробу. Тут у мене є речі з часів школи та університету, добре, що більшість з них підходять. Одразу скидаю те, що вдягла, і тут на очі потрапляє сукня, яку я носила на своє дев’ятнадцятиріччя.

Базова довга чорна сукня виготовлена з трикотажної тканини — віскози, приталеного силуету з довгим рукавом і розрізом з лівого боку. Коли сукня сідає на мене ідеально, навіть через роки я розпливаюся в усмішці. Виходжу до своїх модних критиків і бачу захват у їхніх очах. Розумію, що це те, що потрібно. На підтвердження вони ще й коментують, що мені дуже личить.

— Мам, ти красуня! — говорить Богдан, показуючи великий палець.

— Донечко, тобі дуже личить. Чому ти її раніше не одягала?

— Одягала на навчання, — брешу, не червоніючи. Цю сукню дуже любив Руслан, і я носила її лише для нього. Він завжди мав швидкий доступ до мого тіла, коли я була в ній. Від спогадів трішки червонію, але добре, що цього ніхто не помічає.

Залишаю своїх рідних і йду далі збиратися. Волосся збираю у високий хвіст, роблю макіяж, надягаю прикраси у вигляді свого улюбленого браслету, який подарувала подруга. Я мала підвіску, яку загубила того дня, коли моє життя було зруйноване. Потім її привіз Руслан, і все розвалилося. Я зберегла її для нього, намагаючись вберегти його, знала, що полізе розбиратися з Ігорем. Відкидаю старі спогади та надягаю масивні серйозні сережки.

Через годину біля дзеркала я повністю зібрана. Прощаюся з Богданом та мамою, вже приїхала і бабуся, яка також у захваті від мене. Взуваю чоботи на шпильці, не ті що п’ять років тому, але теж гарні, надягаю довге пальто, беру сумочку і прямую до ресторану, де проходитиме святкування.

Раніше я викликала таксі, яке вже чекає мене біля воріт. Їду в тиші, дуже швидко від дому до закладу — двадцять хвилин пішки, але я трішки не встигаю, тому таксі швидше.

— Ооо, Олько! — протягує Ліза, староста нашого класу, яка стоїть на вході в заклад зі списком і все контролює.

— Лізко, привіт! — обіймаю дівчину. — Роки йдуть, а ти не змінюєшся, тримаєш все під контролем.

— Ага, як же без цього, що б ви робили без мене, — усміхається вона.

— Добре, не буду заважати. Наших там вже багато?

— Уже Андрій Гуща з Іваном Івасюком — це наша шкільна парочка друзів, не розлий вода. Вони навіть через роки все разом і на зустріч разом прийшли. Посміхаюся. В них навіть весілля було в один день. Іван, до речі, одружився з Оленою Заєць з нашого класу, а Андрій — з Оксаною з паралельного класу. І діти у них майже в один день народилися, різниця у кілька днів. Кому розкажу, так і не повірять. Я б не повірила, якби не знала цих старих друзів. Це два коміки, веселуни нашого класу. Ще Ліка Авраменко, ну і Олена Заєць, вибач, Івасюк, — Ліза посміхається. — А Ілля Агапов, що я тобі розповідаю, йди і сама все побачиш. Залишаю дівчину і прямуємо до зали, де відбуватиметься святкування. Тут вже майже весь клас.

— Всім привіт! — вітаюся з однокласниками, які кидають на мене погляди. Чую у відповідь також вітання.

— Олько, скільки літ, скільки зим! Не бачилися. Роки йдуть, а ти не змінюєшся, як була красунею класу, так і залишаєшся, — говорить Ілля, обіймаючи мене.

— Оу, ти теж не змінився.

— Всіх в зборі! — до зали заходить Ліза та з нею ще декілька дівчат з класу — Уляна та Тетяна. — Поки чекаємо Наталію Василівну — це наша керівниця, пропоную зробити фото. — Я тільки зараз помічаю, що у залі є фотозона.

За командою Лізи ми всі розміщуємося біля фотозони і просимо офіціантку зробити нам спільне фото. Ліза одразу публікує знімок в одній з соціальних мереж, не забувши всіх відмітити. Протягом наступних півгодини ми робимо багато фотографій. Я навіть роблю репост Лізиної фотографії, де ми з нею удвох. Через метушню навіть не помічаємо, як до класу заходить наш класний керівник.

— Мій улюблений «11-А», майже всі в зборі, — говорить жінка, розглядаючи нас. — Які ви вже всі дорослі, а я вас отакими пам'ятаю.

— Доброго дня! — говоримо гуртом.

— Ми дуже раді вас бачити, — починає Ліза, як староста класу, говорити вітальні слова. Андрій та Іван дарують квіти і подарунок Наталії Василівні, і жінка розпливається в усмішці.