Розділ 5

Оля

Додому повертаюся знову вся на нервах. Знервована. Роздратована. І чомусь — перелякана.Вирішую від автовокзалу пройтися пішки. Треба видихнути. Переключитися. Бо я ніби не тут — десь далеко, в думках, у спогадах, у тому погляді, який не відпускає.

Дощу вже немає, але небо затягнуте важкими сірими хмарами. Я піднімаю голову вгору. Хоч би до дня народження Богдана розпогодилося… У нього свято. І для нього це важливо. Для мене — ще більше.

До будинку доходжу швидко. Втома дає про себе знати, але всередині знову з’являється напруга.

Заходжу тихо. Обережно зачиняю двері, ніби будь-який звук може щось зруйнувати. Мені потрібно встигнути заховати подарунок. Чую голоси. У нас гості.

Серце на секунду стискається, але я відмахуюся від цієї думки. Не до цього зараз. Дію швидко. На носочках проходжу повз кухню, звідки долинають розмови. Сміх. Чийсь знайомий голос… але я не вслухаюся. Не зараз.  Пробираюся до спальні, відкриваю шафу і ховаю коробку на верхню полицю. Подалі. Щоб Богдан не знайшов. Закриваю дверцята. Видихаю. Наче виконала щось дуже важливе. Швидко повертаюся в коридор, знімаю куртку, поправляю волосся і, намагаючись зібратися, іду на кухню. 

— Доброго вечора, — вітаюся, заходячи на кухню. Голос рівний, спокійний… ніби всередині не штормить.

— Привіт, Олюсю, — одразу відгукується тітка Віта.

— Доню, як з’їздила? Все вирішила? — питає мама, уважно вдивляючись у мене.

— Так… все добре, — коротко відповідаю, хоча в цих двох словах занадто багато недоговореного.

— Мамо, ти нарешті приїхала! — щебече Богдан, і в ту ж мить весь світ ніби звужується до нього одного.

— Так, рідненький… — видихаю вже м’якше.

Він встає з-за столу сам. Впевнено. Маленькими, але такими серйозними кроками йде до мене. Такий дорослий. І такий… схожий. Сьогодні я це відчула особливо гостро. Його очі. Риси. Навіть цей погляд, коли він щось вирішує для себе. Я підхоплюю його на руки, притискаю до себе, цілу в щічку, ніби хочу заховати від усього світу.

— Я скучив, — шепоче він мені на вухо.

І в мене щось обривається всередині.

— І я… дуже, — тихо відповідаю.

— А у нас гості! — одразу оживає він, відсторонюється і показує щось у долоньках. — Дивись, що мені тітка Віта принесла!

Розгортає пальчики — маленька машинка. Очі світяться.

— Гарна, — усміхаюся йому, а потім піднімаю погляд на жінку. — Тітко Віто, дякую, але це зайве…

— Нічого зайвого, — відмахується вона. — Мої щось не поспішають із онуками, а мені хочеться комусь радість приносити. А Богдан… — дивиться на нього тепліше, ніж зазвичай. — Він для мене як рідний.

Я киваю, але всередині щось знову стискається. Рідний. Це слово сьогодні звучить надто часто. І надто боляче. Я сильніше притискаю Богдана до себе. Наче боюся, що хтось може забрати. Наче вже відчуваю, як цей світ… починає змінюватися.

— А я тортик привезла, — ставлю коробку на стіл.

Богдан одразу оживає.

— Тортик?! Мамо, це все мені! — тягне до себе коробку, ледь не перекидаючи її.

Ми всі мимоволі сміємося.

— Ні, синку, — усміхаюся, обережно відсуваючи торт. — Я теж хочу. І бабуся Оксана з тіткою Вітою.

Він завмирає. Серйознішає. Дивиться на коробку, потім на мене.

— Не знаю… — зводить брови, задумується. — Тільки по шматочку. А решта — мені.

— Ого, який ти щедрий, — піджартовую.

— Я дуже щедрий, — киває впевнено, навіть не сумніваючись у цьому.

— Синку, а попа не злипнеться? — підкидаю, вже ледь стримуючи усмішку.

— Ні! — відповідає так переконливо, що я на секунду сама починаю сумніватися.

Ставлю чайник, дістаю тарілки, ріжу торт. А коли повертаюся… Його вже немає.

— І де наш ласун? — запитує тітка Віта.

І ловлю себе на думці, що це так по-богданівськи. Спалахнути емоцією. Загорітися. А потім… так само швидко переключитися на щось інше. Торт уже не цікавить. І я дивлюся на цей порізаний торт, на порожнє місце за столом.  Я лише знизує плечима, але не встигаю відповісти.

— Я тут! — лунає з коридору, і за секунду на кухню знову забігає Богдан.

Волосся ще більше розпатлане, щоки рожеві, очі блищать — ніби він встиг прожити цілу пригоду за ті кілька хвилин. Підбігає до столу, зазирає в тарілку.

— Це мені? — одразу питає, показуючи на шматочок.

— Тобі, — киваю, подаючи йому виделку.

Він обережно бере її, але їсть… руками. Як завжди. Маленький шматочок торту опиняється у нього в пальчиках, і він зосереджено підносить його до рота. Кусає. Завмирає. Очі заплющуються на секунду, ніби він смакує не просто торт, а щось значно більше. Повільно жує. І на обличчі з’являється така щира, дитяча насолода, що я мимоволі усміхаюся.

— Смачно? — тихо питаю.

Він лише киває, не відриваючись від процесу.

— Дуже… — бурмоче з повним ротом.

І в цей момент я ловлю себе на думці: весь у Таю. Та сама любов до солодкого, до цих маленьких радощів, від яких світ стає кращим. І дивно… Як у такому маленькому шматочку торту може бути стільки щастя.

Після солодкого перекусу Богдан швидко зникає — зривається з місця і біжить до кімнати, ніби й не він щойно випрошував той торт.

Я ще деякий час сиджу на кухні, слухаю уривки розмови мами з тіткою Вітою, але думки знову розбігаються. В голові — Київ, квартира, робота… і Руслан.

Підіймаюся. Йду до кімнати. Вже майже дев’ята. Час укладати. І я знаю — зараз почнуться наші маленькі «переговори». Богдан не одразу помічає мене. Стоїть біля підлоги, акуратно ставить нову машинку до інших, розставляє їх у свій порядок — зрозумілий тільки йому. Такий зосереджений. Я присідаю поруч.

— Синку… — Він одразу піднімає на мене погляд — зацікавлений, відкритий. І в цей момент мені стає складніше, ніж я думала. — Мамі скоро знову доведеться поїхати до Києва…— Його очі змінюються. Сум з’являється миттєво, ніби хтось перемкнув. — Поїдемо разом? — швидко додаю.