Розділ 5

Оля

Додому повернулася знову вся знервована та роздратована. Вирішую від автовокзалу пройтися пішки, щоб переключитися, бо я десь літаю. Дощу немає, але небо затягнуте хмарами. Сподіваюся, до дня народження сина погода покращиться — все ж таки у моєї дитини свято, і для нього це дуже важливо.

До будинку доходжу швидко. Заходжу тихенько, щоб не розбудити Богдана і встигнути заховати подарунок. Чую, що у нас гості, але не приділяю цьому значення. Дію швидко, бо будь-якої миті з кухні може вибігти син — саме звідти я чую голоси. На носочках пробираюся до спальні та ховаю коробку на верхню поличку в шафі. Швидко повертаюся до прихожої, знімаю куртку і прямую на кухню.

— Всім доброго вечора, — вітаюся з мамою та тіткою Вітою, маминою колегою і подругою по роботі.

— Привіт, Олюсю, — вітається жінка.

— Доню, як з’їздила? Все вирішила? — запитує мама.

— Так, все добре.

— Мамо, нарешті ти приїхала, — щебече мій горобчик, як тільки всі замовкають.

— Так, рідненький, — встає з-за столу, не реагуючи на допомогу моєї мами. Все сам та впевнено йде до мене, такий дорослий і так схожий на свого батька. Сьогодні я ще раз впевнилася в цьому, коли побачила знову знайомі та незабуті риси обличчя. Богданчик підходить до мене, я підхоплю його на руки та цілую в щічку. Такий солодкий, так і хочеться з’їсти.

— А у нас гості, — щебече мій син. — Мамо, дивися, що мені тітка Віта принесла. Розгортає свої пальчики, в яких тримає маленьку машинку, та захоплено показує мені.

— Гарна, — спочатку говорю сину, а потім звертаюся до жінки. — Тітко Віто, дякую, але це зайве, — посміхаюся жінці. Вона частий гість нашого дому.

— Нічого зайвого. Мої не поспішають порадувати мене онуками, а мені приємно зробити щось для Богдана. Він же для мене такий рідний.

— Як там ваші хлопці? — жінка має двох синів.

— Ой, вони все на роботі. Костя з дівчиною живе, але одружуватися не поспішають. Молодь така пішла… — жінка замовкає та злегка зиркає на мене. Її слова не містять зневаги, вона просто говорить те, що думає, і ніяк не хотіла мене образити. Я спокійно реагую. — У Олексія тільки робота на умі, що б не говорила, не чує мене.— Передавайте їм привіт. Раніше хлопці часто у нас гостювали, а тепер вступили до університету в

Києві і перестали приїздити до Білої. Це трапляється дуже рідко, тому вже й не згадаю, коли їх востаннє бачила. Мабуть, коли Богдану ще й двох рочків не було.

— Обов’язково!

— А я тортик привезла, — ставлю смаколик на стіл.

— Тортик, мамо, це все мені! — Богдан простягує свої ручки до коробки та тягне на себе, а наша компанія починає сміятися.

— Ні, синку, я також хочу. Ти ж даси мені і бабусі Оксані з тіткою Вітою.

— Не знаю, — задумається, — тільки по шматочку, а решта мені.

— Синку, а попа не злипнеться?

— Ні! — говорить так, що навіть я йому вірю. Вмикаю чайник і нарізаю торт. Богданчик побіг до кімнати, торт його вже не цікавить.

— Мам, а де баба Ніна? — запитую.

— Ой, я як тільки прийшла, вона передала Богдана, а сама, така вся нарядна, полетіла. Сказала, що йде на танці, — не приховує посмішки мама.

— Танці? Це щось нове. То вона хотіла курочок завести, то скандинавська ходьба з наслідками — зламана рука, а тепер танці. Цікаво!

— Доню, а що ти хочеш? Вона у нас жінка непередбачувана, треба вже звикнути. А після того як я на пенсію пішла, у неї з’явився вільний час, і вона намагається його якось заповнити.

— Та хай, я що, проти?

— Ти краще сідай з нами, чай пити.

— Дякую, я піду до Богдана, хочу з ним побути. А ви сидіть стільки, скіль потрібно. Мам, ти сьогодні вдома ночуєш чи у дядька Віталія? — запитую наостанок.

— Льолю, вдома, — говорить мені мама. — Дожилась, Віт! Оце перед донькою відчитуюсь, де ночую, — а це вже не мені.

— А, що мам, якщо тебе цікавить моя думка, то вам давно треба з’їхатися.

— Іди вже, сваха моя, — говорить мама, а тітка Віта сміється.

Богдан не одразу помічає мою присутність. Він ставить свою нову гральну машинку до решти, які вже є у нього.

—  Мам, а ми заберемо до Києва всі мої машинки? — питає серйозно.

— Всі? — бо їх ну дуже багато.

— Так!

— Синку, давай залишимо якісь тут, а то коли приїздитимемо до бабусі, тобі ж не буде з чим гратися, — задумуюсь.

— Ну добре, але ці заберемо, — показує, які саме.

— Добре, — здаюсь, бо знаю, що Богдан знайде тисячі аргументів, щоб мене переконати.

Вечір проходить швидко та спокійно. Мама весело проводить час з тіткою Вітою. Я з Богданом спочатку дивлюсь його колекцію машинок, про яку я вже все знаю, але він розповідає про кожну з таким захопленням, що я навіть не перебиваю його. Потім ми пограли в розвиваючі ігри. Готую сина до сну, набираю ванну з пінкою. Богдан смішно грається з резиновими качечками і кидає пінку у мій бік. Після ванни допомагаю йому одягти піжаму з машинками, він бурчить, що вже дорослий. Потім ми переміщаємось до його ліжка, де син зручно розміщується, а я поряд на пуфі з книгою.

Казка на ніч, і мій хлопчик швидко засинає. Закриваю двері, беру радіоняню. Хоча нею вже ніхто не користується, я ніяк не можу відвикнути від неї, бо боюся, що син прокинеться, нікого не буде поряд, і він злякається та почне плакати. Якщо говорити про себе як про маму, то можу сказати, що я «панікер», страшенно і постійно хвилююся за Богдана.

Пряму на кухню, де мама вже сама прибирає зі столу.

— Мам, давай допоможу.

— Льоль, не підкрадайся так ззаду, а то серце може зупинитися.

— Вибач, — сідаю на стілець.

— Доню, в тебе все добре? Я не хотіла питати при Віті, але ти сьогодні виглядаєш сумною.

— Мам, що я роблю не так?

— Доню, які думки?

— Сьогодні я бачила батька Богдана, — мама тихо ахає, але намагається не показувати свого здивування, щоб не злякати мене, бо подібні розмови виникають дуже рідко, а якщо й трапляються, то я не є ініціатором.