Епілог

Оля

Минуло шість місяців

Сонячне проміння пробивається крізь штори і ласкаво лоскоче моє тіло. Зараз лише середина квітня — але вже так тепло, що не може не радувати. Все навколо починає цвісти та зеленіти — природа оживає. Думаю, ще трохи повалятися в ліжку, але з кімнати сина чується шарудіння.

— Мамо! — кличе мене Богдан, і я повільно розплющую очі та прямує до кімнати сина.

Відкриваю двері і бачу свого горобчика, який зазвичай любить повалятися у ліжку, особливо у вихідні. А зараз він спритно і жваво збирає свій рюкзак.

— Мамо, ти що, ще не зібралася?! Давай швидше — скоро тато приїде, а ти не готова.

— Синку, тато приїде о десятій, а зараз лише сьома. Ще можна годинку поспати.

— Ні! — заявляє він категорично. З кожним днем він все більше схожий на Руслана, мені навіть здається, що голос у нашого сина вже Русланів. — Мамо, а ти мій м’яч не бачила, який тато подарував?

— Ні, — посміхаюся, дивлячись, як син перерив майже всю свою кімнату в пошуках м’яча. Футбол він любить дуже — напевне більше, ніж його дядько Тарас, бо Богдан з м’ячем навіть спить. Син вже близько місяця ходить у секцію футболу, і йому це дуже подобається. А ще Богдан відвідує басейн, від якого також у захваті. Басейн він полюбив з перших днів, коли були заняття в садочку, який знайшов Руслан. Один з найкращих дитсадків у столиці з найкращою охороною. Для мене, враховуючи події, які ми перенесли, цей критерій був дуже важливий. Добре, що Богдан переніс все без травми для своєї дитячої психіки і вже навіть забув, що трапилося з ним шість місяців тому. А от я це жахіття не забуду ніколи. У мене досі руки тремтять при одній згадці про те, як викрали сина. Ігоря посадили, і я ніби трохи заспокоїлася, але паніка та страх за Богдана нікуди не зникають. Надіюся, що згодом все мине.

Досить про погане — краще розповім про новий дитячий садок сина, а саме: різноманітні розвиваючі секції, турботливі вихователі, комплексне п’ятиразове харчування. А ще двічі на тиждень дітлахи мають заняття з англійської мови, які також полюбив Богдан.

— Матусю, допоможи мені знайти м’яч, будь ласка. Тарас обіцяв, що як тільки потепліє, ми будемо грати в футбол. Он подивись, яке сьогодні сонечко на вулиці. Я маю показати йому, що мене навчив тренер.

На пошуки м’яча сина витрачаємо близько двадцяти хвилин. У новій квартирі, хоч ми і живемо тут вже більше чотирьох місяців, я ще не знайшла час, щоб розібрати всі коробки, за якими міг закотитися м’яч.

Цю трьохкімнатну квартиру в елітному районі столиці з усією необхідною інфраструктурою та неймовірним видом на парк купив нам Руслан. Я була дуже проти такого подарунка, але Ковалевський не вміє сприймати слово «ні». Він сам за моєю спиною все зробив — знайшов квартиру, оформив документи, навіть поки ми з сином гостювали у моїх, перевіз наші речі та розрахувався з орендатором. Ну, ви таке бачили. Тому під вагомими аргументами та вмовляннями Руслана, а потім ще й Богдана, якому дуже сподобалася нова кімната, я здалася.

За останні пів року моє життя змінилося на всі сто вісімдесят градусів. Я знайшла хорошу роботу графічного дизайнера в одній з престижних компаній столиці. Руслан запрошував мене до себе, але я категорично відмовилася. Як там говорять, «плавили вже — знаємо», тому ні і ще раз ні. Я навчилася перекладати деяку відповідальність на Ковалевського. Досить тривалий час я була самостійною і відповідала за все сама, а як говорить Тая: «Литвин, ну ти і дура, мужик для тебе весь світ намагається піднести, а ти все сама. Може, досить? Спробуй побути маленькою дівчинкою, за яку все зроблять, а не бабою з яйцями, яка все тягає на собі». Після цих слів я задумалася і справді скористалася порадою подруги.

І це так класно — тепер я маю більше вільного часу для себе. Хоча б раз на два тижні я роблю день для себе, коли відвідую, наприклад, СПА-центр, де зависаю з Таєю на весь день, або шоплюся по магазинах. Шопінг я так і не полюбила, але з подругою залюбки — особливо коли після шопінгу вечір закінчується кількома коктейлями. А ще не повірите, я записалася на йогу та в спортивний зал — все також і з Таєю. Спочатку я дуже не хотіла, а тепер мене за вуха звідти не витягнеш. Моє життя перестало бути звичайним і буденним; щодня воно насичене цікавими подіями, але, не дивлячись ні на що, я залишилася тією самою Олею, що і раніше.

— Мамо, мамо! — з власних роздумів мене витягує голос сина, який простягає мені мій телефон, коли я виходжу вже зібрана з ванної кімнати. — Тато дзвонить. — Забираю гаджет з рук сина та приймаю виклик.

— Привіт, я вже на місці, чекаю вас, — говорить Руслан.

— Привіт, п’ять хвилин і спускаємося.

— Може, мені піднятися? — Руслан завжди запитує, чи можна йому піднятися або приїхати до сина. Він, як і обіцяв, терпляче чекає та не перетинає межу.

— Ні, не потрібно, у нас речей небагато, а рюкзак я і сама зможу донести.

— Добре, тоді чекаю.

Що у нас з Русом?! Не буду брехати — після того, що ми пережили, ми дуже зблизилися, ніби перейшли на так званий довгоочікуваний новий рівень. Ми чудові батьки для нашого сина, між нами здорові батьківські відносини — ми все обговорюємо, що стосується сина, і багато проводимо часу разом у трьох.

Але що між нами як чоловіком і жінкою — все складно. Я кохаю Руслана ще досі; він своєї симпатії також не приховує — всіма своїми вчинками показує, наскільки шкодує про свої помилки і намагається їх виправити, але переступити через себе я так і не змогла, не можу, боюся, що знову обпечуся.

Руслан вже декілька разів пропонував нам з’їхатися, спробувати знову — без обмежень та обтяжень, не вийде — розійдемося, але якщо і справді ми не можемо один без одного.

Як я говорила, ми з Богданом спускаємося до Руслана рівно через п’ять хвилин. Чоловік, як тільки бачить нас біля під’їзду, підбігає і забирає наші речі, допомагає спочатку всадити Богдана в автокрісло, а потім допомагає мені.

Всю дорогу ми їдемо під розповіді сина. Ми з Русланом лише перекидаємося поглядами. Таке відчуття, що ми навчилися говорити і розуміти один одного без слів — наші очі говорять за нас. Навіть зараз при сину я відчуваю те полум'я, яке думала давно згасло; ті відчуття, які були далеко заховані, а зараз вони намагаються вийти назовні, але я вперто не дозволяю цьому статися.