Розділ 3

Оля

Новина про роботу не може не тішити. Завдання, яке надіслала Марина, я виконала ще того ж вечора — на одному подиху, ніби від цього залежало щось більше, ніж просто вакансія. Відповіді поки немає, але всередині дивне, тихе відчуття: все складеться. Мене оберуть.

Посада — помічниця вебдизайнера у відділі маркетингу. Звучить майже як нове життя. І я вже зробила перший крок назустріч — переглянула кілька квартир поруч з офісом. Знаю, поспішаю. Надто. Але інакше не виходить.

Я розумію: те, що задумала, не вирішується за день. Спочатку — робота. Потім — житло. Так, я можу залишитися з Марго, але чи буде вона рада ще одному мешканцю? Сумніваюся. А далі… садочок. Побут. Тисяча дрібниць, які насправді зовсім не дрібниці. І кожна з них — про відповідальність. Я поки навіть боюся вимовляти це вголос. Ніби варто сказати — і все розсиплеться.

А ще слова баби… вони зачепили надто глибоко. В’їлися під шкіру, не дають спокою. І найгірше — вона має рацію.

Я знову і знову повертаюся до одного й того ж питання: чи зможе мій син, коли виросте, пробачити мені те, що ріс без батька? І щоразу, коли уявляю відповідь «ні» — у грудях холоне. Наче кров і справді зупиняється, не доходить до серця. Але як правильно?

Я не бачила Руслана чотири роки. Чотири. Можна було б сказати, що й не згадувала про нього — але це була б брехня. Я згадувала. Часто. Іноді — проти власної волі. Намагалася забути, стерти, викреслити його зі свого життя, навіть змусити себе зненавидіти… але не змогла.

Бо для мене все тоді було, як у казці. Нереально. Я ніколи не думала, що такий, як Руслан, взагалі зверне увагу на таку, як я. І справа не в самооцінці — з цим у мене все добре. Просто я вмію дивитися на речі тверезо. Ми були з різних світів. Біля нього завжди були дівчата — ідеальні, глянцеві, з обкладинок. А я… не з їхнього списку.

Я ніколи не думала, що наш роман — короткий, всього два місяці — матиме такі наслідки. Все було надто… інтенсивно. Наче ми прожили не два місяці, а ціле життя, стиснуте до кількох тижнів. Емоції — через край. Яскраво. Різко. Непередбачувано. Ми ніби весь час ходили по краю. Це було схоже на гру. Небезпечну, затягуючу, з правилами, яких ніхто не озвучував. Де кожен хід — ризик, а кожен погляд — виклик. І я грала. Грала до того моменту, поки не зрозуміла, що для мене це вже давно не гра. Це були справжні почуття. Не захоплення. Не тимчасове божевілля. Кохання. Те саме, від якого перехоплює подих і зникає ґрунт під ногами. Коли живеш не розумом — відчуттями. Коли одна людина раптом стає центром усього твого світу. І я пірнула в це без страху. 

— Мамо, я хочу на батут… і ще солодку вату, — долітає до мене голос Богдана. Він сидить на своєму маленькому велосипеді, серйозний і зосереджений, ніби керує цілим світом, а не просто показує пальчиком, куди їхати далі.

Я усміхаюся і слухняно везу його туди, куди він вирішить. Поки що — я його кермо. Сьогодні ми з самого ранку в парку. Наш день. Тільки мій і його. Без зайвих людей, без думок… хоча ні, від думок я все одно не втечу.

Я знову піддаюся. Купую йому все, що він просить. Ловлю себе на цьому щоразу — і щоразу не зупиняюся. Наче намагаюся загладити провину. Відкупитися. За що? За свою відсутність. За те, що його світ — не такий, як мав би бути.

— Синку, на батут підемо… але без вати, — вимовляю м’якше, ніж планувала, але все ж достатньо твердо.

Це єдина людина, перед якою я здаюся без бою. Єдина, хто вміє вивести мене з рівноваги одним поглядом. І, звісно, йому це не подобається. Секунда — і він більше не дивиться вперед. Ні на людей, ні на парк, ні на дітей, які сміються поруч. Його очі — тільки на мені. Серйозні. Вперті. Знайомі до болю. Навіть зараз, у такому віці… в ньому вже видно характер.

І я раптом ловлю себе на думці, яка стискає серце трохи сильніше, ніж варто: він дуже на нього схожий. Богдан — чиста копія свого батька. Від мене він, здається, взяв лише темне волосся… хоча й у Руслана воно таке ж. Тож навіть тут — жодної різниці.

І що старшим він стає, то сильніше це помітно. У рисах обличчя. У погляді. У тій впертій зосередженості, яка іноді пробиває мене наскрізь. Я дивлюся на нього — і бачу його.

Я навіть ображалася на весь світ, коли народила. Я носила його під серцем дев’ять місяців. Дев’ять довгих місяців, у яких було все: нудота до знемоги, слабкість, що вибивала з ніг, і емоції, які накривали хвилями. Я могла плакати без причини, кричати від безсилля, а за хвилину — сміятися, ніби нічого не сталося. Мене розривало зсередини. І я проходила через це сама. Тому десь глибоко всередині жила образа. Гірка, вперта. На нього. На ситуацію. На весь цей несправедливий світ. Бо це я пережила кожен день. А він… навіть не знає.

Коли я дізналася, що вагітна, у мене ніби вибили землю з-під ніг. Я не знала, що робити далі. Як жити. З чого починати. У голові — хаос, у грудях — страх, який стискає і не відпускає. Жодного чіткого плану. Жодної впевненості. Лише тисяча запитань — і жодної відповіді. Я пам’ятаю той момент до дрібниць. Як дивилася на тест і не могла повірити. Наче це не зі мною. Наче це якась чужа історія, у яку мене випадково втягнули.

Я  не змогла всидіти на місці. Мене тягнуло до нього так, ніби тільки Руслан міг усе пояснити, розкласти по поличках, сказати, що робити далі. Я не думала. Просто поїхала. Дороги майже не пам’ятаю. У голові був суцільний шум, серце билося десь у горлі, а думки плуталися: скажу… він має знати… ми щось вирішимо…

Я майже повірила, що все не так страшно. Але…побачила його. І він був не сам. Світ не зруйнувався гучно. Нічого не впало, не вибухнуло. Просто… стало порожньо. Наче хтось одним рухом вимкнув усе всередині. Я стояла і дивилася. Просто дивилася, як усе, у що я вірила, зникає. І тоді я зрозуміла одне: я нічого йому не скажу.

Заходио з Богданом до будинку після обіду. На дитячому майданчику — нашому маленькому світі, де час ніби зупиняється. Я терпляче чекала, поки Богдан випробує всі гірки, розгойдається на кожній гойдалці й настрибається на батуті так, щоб вистачило сил лише на сон.