Розділ 3

Оля

Новина про роботу не може не радувати мене. Завдання, яке мені надіслала Марина, я зробила ще того ж вечора і виконала його за два дні. Хоча я ще не отримала відповіді, чомусь впевнена, що вона буде позитивна і мене оберуть.

Вакансія, яку мені пропонують, — це посада web-дизайнера у відділі маркетингу. І це мене дуже тішить. Я вже встигла переглянути декілька варіантів нових квартир, які підійдуть нам з сином. Навіть запланувала зустрічі для їх перегляду. Це дуже гарні варіанти з хорошим розташуванням, ремонтом і за доступну ціну.

Я образилася на ба, хоча розумію, що в якомусь сенсі вона права. Коли ставлю собі питання, чи зможе мій син, коли виросте, вибачити мене за те, що він ріс без батька, від однієї думки про негативну відповідь кров застигає в жилах.

Але як зробити правильно? Я не бачила Руслана чотири роки. Хоча хотіла б сказати, що й не згадувала про нього, не буду брехати навіть собі — згадувала. Думала, що все могло скластися зовсім інакше. Ми могли бути одружені, як чотири руки, але не склалося.

Каблучку, яку подарував Руслан, я досі зберігаю в таємниці від усіх. Спочатку хотіла викинути її, але не змогла. Коли нарешті наважилась це зробити, то пів вечора обшукувала подвір’я. Я тоді була на емоціях і посварилася з Таєю, від злості кинула каблучку і навіть не пам’ятала, куди. Але я була так рада, коли її знайшла. Більше у моїй голові не було подібних думок. Хтось скаже, що я живу минулим, і, можливо, це так.

Наше розлучення для мене і досі загадка. Його звинувачення, недовіра до мене, зрада вбили чисте кохання, яке виникло між нами. Що б я не робила, але відпустити і забути остаточно не можу, особливо, коли його копія завжди біля мене.

Я навіть ображалася на весь світ, коли народила. Я виношувала сина дев’ять місяців, переживала страшенний токсикоз. Емоції били через край — я то плакала, то кричала, то сміялася.

Богдан — чиста копія свого батька. Від мене він отримав лише темне волосся, але в Руслана воно таке ж, тому різниці майже немає. Чим старший мій хлопчик стає, тим більше він схожий на нього. Чому так? Він не заслуговує на це.

— Мамо, я хочу на батут і ще солодку вату, — з дитячого велосипеда я чую голос сина. Він ще не вміє самостійно керувати велосипедом, тому я везу його туди, куди він покаже своїми маленькими пальчиками.

Сьогодні з самого ранку ми з Богданом приїхали до парку. Ось така у нас прогулянка — лише наш день. Я знову піддаюся на маніпуляції сина, купую йому все, що він хоче, виконую його забаганки. Я знаю, що це проблема — таким чином я намагаюся відшкодувати свою відсутність.

— Синку, на батут підемо, але вату ні, — намагаюся бути категоричною. Це єдина людина у моєму житті, яка виводить мене з рівноваги. Я занадто м’яка з ним і дозволяю все. І коли з моїх уст син чує "ні", йому це не подобається. Секунда, і він вже не дивиться на людей, які йдуть попереду нас, і на все, що відбувається в парку — його погляд сконцентрований на мені. Навіть у такому маленькому віці він показує характер.

— Мам, — піджимає губи та робить образливий вигляд. Я можу, як завжди, не відмовляти, але ні. Треба змінювати цю традицію.

— Ні, синочку, не можна багато солодкого. Це ж добре, що наші бабусі не бачать, а то б ми отримали по попі вдвох, — посміхаюся сину, намагаюся відвернути його увагу на щось інше. Я не б’ю свого сина, ніхто не сміє навіть пальцем його торкнутися. Але навіть у такій жартівливій формі син задумується.

— Отримати по попі? А це як? — Він у мене ще той Незнайко. Його все цікавить — від того, чому трава зелена, до того, чому йому треба спати в обід, а не мені або бабусям.

Прямуємо до однієї з лавок. Присідаю на неї, а синок так і сидить на велосипеді.

— Синку, — і як тут пояснити, ось що я сказала на свою голову, — Ну… — не встигаю нічого сказати.

— Мамо, мамо, хочу гелеву кульку, — показує у бік кульок. Я навіть знаю, яку саме він хоче — червону машинку.

— Добре, — видихаю, бо не прийдеться відповідати на питання, на яке я не знаю, як правильно відповісти.

— І батут, — хлопає в долоньки.

— Добре, і батут, — синок сміється, а я посміхаюся. Це варто того.

Посмішка моєї дитини — це найцінніше. Я намагаюся ловити кожен його момент. Після того, як мій хлопчик сказав перше слово, а мене не було поряд, я досі не можу пробачити собі цього. Так, я маю відео, але це не те ж саме.

— Доброго дня, можна нам кульку? — дивлюся на сина і розумію його без слів. — Червоний автомобіль.

— Доброго дня, так, звичайно, вісімдесят гривень, — дістаю гаманець та розплачуюся з продавцем, поки він відв’язує потрібну кульку і передає сину. Я прив’язую її до ручки велосипеда, і ми продовжуємо нашу прогулянку парком.

Свіже повітря потрібно не лише мені, але й Богдану. Ми сміємося, я розповідаю йому різні казочки, дорогою досліджуємо все, що бачимо навколо. Він у мене ще той говорун. Ідемо в бік дитячого майданчика, де проводимо час, поки Богдан не випробує всі гірки та гойдалки і не пострибає на батуті.

Також не забуваю зробити фото свого хлопчика. Багато фото. Я вже забула, коли сама фотографувалася. Мій телефон — це енциклопедія про мою дитину. Тут є фото з пологового будинку, де нас виписували, де він такий крихітний у моїх руках, загорнутий у блакитний конверт. І фото з сьогоднішнього дня, де він солодко поїдає солодку вату та посміхається на всі боки.

Збираємося додому, коли стрілка годинника показує четверту. Сьогодні без денного сну та навіть повноцінного обіду. Добре, що я взяла з собою нарізані овочі, фрукти та кілька баночок овочевого пюре. Ба знову буде бурчати, що я все роблю неправильно. Так, я не завжди знаю, як правильно поводитися з сином, але я вчуся. Якщо ми один раз пропустимо сон та обід, думаю, великої проблеми не буде.

— Мамо, телефон, — не одразу помічаю, що мій гаджет вібрує в руках. Коли біля мене мій Богдан, я на такі речі навіть не звертаю уваги.