Розділ 22

Оля

Музика накриває хвилею — гучна, ритмічна, така знайома, що тіло саме підлаштовується під неї. Світло миготить, люди навколо зливаються в рухомий натовп. Я стою лише мить, ніби вагаюся, а потім роблю крок уперед. Ще один. І ще.

Ритм підхоплює одразу. Спочатку обережно, ніби перевіряю себе — чи можна, чи дозволено, чи не зламається все знову. Але музика сильніша. Вона проходить крізь мене, витісняє думки, стирає напругу, яка тримала останні дні.

Плечі розслабляються. Дихання вирівнюється. Я заплющую очі лише на секунду — і відпускаю. Рухи стають вільнішими, легшими, живими. Я більше не думаю, як виглядаю, не контролюю кожен жест, не стримую себе. Просто рухаюся. Як колись. Коли не було страху. Коли не було “після”.

Тіло пам’ятає.  І веде мене далі — у ритм, у відчуття, у цей короткий момент, де немає нічого зайвого. Ні минулого. Ні майбутнього. Лише зараз. Лише музика. Лише я.

Я ловлю себе на тихій усмішці — майже непомітній, але справжній. Давно не було цієї легкості. Давно не було відчуття, що я просто живу, а не виживаю. І нехай це лише мить. Але вона — моя.

Після танців вирішую вийти на повітря. Накидаю пальто, беру сумочку і майже втікаю із залу. Усередині ще гуде музика, а тут — тиша. Холодне повітря різко б’є в обличчя, ніби приводить до тями.

Я вдихаю глибше. Ще раз. Намагаюся втримати той стан… ту легкість, яка тільки-но з’явилася. І саме в цей момент у сумці оживає телефон.

Руслан. І все. Наче хтось різко вимикає світло. Серце стискається так сильно, що на секунду забуваю, як дихати. Страх повертається миттєво. Знайомий. Глибокий. До кісток.

— Слухаю, — кажу рівно, хоча всередині все вже сиплеться.

— Олю, привіт. Ми можемо поговорити? —  Його голос… Низький. Зібраний. Небезпечний.

— Зараз?

— Так. — Коротко. Без варіантів. Як завжди. Я навіть не сумніваюся — він не прийме відмову.

Позаду різко відчиняються двері, хвиля музики накриває, і разом із нею — голос Іллі.

— Льолько, ходімо танцювати! 

— Потім, — кидаю швидко, навіть не обертаючись.

Двері зачиняються. І ми знову залишаємося в тиші. Я і він. По різні боки.

— Ти не вдома, — каже Руслан. І відразу ж, із докором: — Розважаєшся… — Кожне слово — як удар. — А де наша  дитина?

Я стискаю телефон так, що пальці біліють.

— Я не вдома. І я не зобов’язана звітувати перед тобою, де я і з ким, — голос звучить різко, навіть гостро. Я стискаю телефон так, що пальці біліють. — А з ким моя дитина, — роблю наголос, — тебе взагалі не стосується.

Кілька секунд тиші. Ніби перед бурею.

— Вона така сама твоя, як і моя. — І ось воно. Його. Власницьке. — І мене це стосується.

Щось всередині ламається. Гучно. Болісно.

— А де ти був усі ці роки? — слова вириваються самі.

— Олю… — попередження. Глухе. Небезпечне.

— Ні, це ти послухай! — голос підвищується, руки тремтять, але я вже не можу зупинитися. — Це ти повірив незрозуміло кому! Це ти мене зрадив! Це ти все зруйнував! — Кожне слово — як постріл. — Ти навіть не спробував розібратися! Пройшовся по мені, як бульдозер, і просто… пішов! —  Голос зривається. Але я не зупиняюся. — А тепер тобі сина подавай? Ні! — майже кричу. — На нього ще заслужити треба!

Тиша. Тільки його дихання. Важке. Стримане.

— Олю, скажи, де ти, — вже тихіше. Але ще небезпечніше. — Я приїду. Ми поговоримо. Спокійно.

— Я не в Києві. Приїду — тоді поговоримо. — Спокійно. Я навіть сміюся. Коротко. Гірко.

Я даю йому шанс. Відступити. Хоч раз. Але…

— Скажи, де ти. —  Той самий тон. Той самий чоловік. Я заплющую очі. Секунда. І розумію — він не зміниться. Не зараз.

— Ні. Мені час.

І скидаю виклик. Рука ще кілька секунд стискає телефон. Серце калатає, як скажене. Дихання збите. Очі печуть. Я піднімаю голову, вдихаю холодне повітря. Але воно вже не рятує. Бо все, що я так довго ховала, душила, намагалася забути… повернулося. І тепер уже не відпустить так легко.

У зал повертаюся вже іншою. Втомленою. Виснаженою. З порожнечею всередині.  Руслан. Я на секунду зупиняюся, але потім змушую себе рухатися далі. Ліза сідає поруч. Олена. Навіть Уляна щось говорить — і цього разу мене це не дратує. Ми п’ємо. Сміємося. Я теж. Наче все нормально. Наче нічого не було. Наче я не стояла щойно там, на холоді, з відчуттям, що мене розірвало навпіл. Алкоголь розмиває краї. Робить легше. Простіше. Хоч на трохи.

Минає кілька годин. Хтось пропонує продовжити у когось вдома. Ми починаємо збиратися — сміх, шум, рух.  На годиннику майже одинадцята. Ми виходимо з ресторану. І в цей момент… Я завмираю. Наче врізаюся в невидиму стіну. Погляд сам знаходить. Автомобіль. Знайомий до болю. І через секунду — його. Руслан. Стоїть. І дивиться прямо на мене. І світ ніби знову різко звужується до однієї точки. До нього.

— Ох… який красунчик, — видихає Уляна, навіть не приховуючи захвату.

— А це до кого? — цікавиться Ліза.

Я вже знаю. Вже відчуваю. І хочу лише одного — зникнути.

— Олю. — Його голос. Низький. Чіткий. Наче вирізаний у повітрі. І всі погляди миттєво переходять на мене.

— А ви до нашої Льолі хто будете? — з цікавістю питає Уляна.

Секунда. І він не вагається.

— Чоловік. — Слово падає важко. Безапеляційно. Я відчуваю, як щоки спалахують. Від злості. Від безсилля. Від нього.

— А вона казала, що не заміжня, — не вгамовується Уляна.

— Вона любить жартувати, — спокійно усміхається Руслан. І ця усмішка… Я бачу, як дівчата буквально “тануть”. Як завжди. Як колись. — Думаю, нам час.

І все відбувається надто швидко. Його рука знаходить мою. Стискає. Твердо. Без права вибору. Я не встигаю нічого сказати — він уже тягне мене до машини. Світ розмивається. Голоси губляться. Я лише кліпаю. Дихати важко. Слова застрягають десь всередині.Він відчиняє дверцята, буквально садить мене в салон, обходить авто і сідає за кермо. Двері клацають. І тільки тоді я наче повертаюся в тіло.