Розділ 21

Оля

— Ти хочеш сказати, що між вами нічого немає? — скануючи поглядом, дивиться на мене Таїсія. Такий самий погляд, як у всіх її родичів і навіть мого сина. Якщо вона вже вчепилася, то не відпустить, поки не отримає своє. Але я не знаю, що їй сказати, бо з нашої останньої розмови тиждень тому, коли вона привозила Богдана, нічого не змінилося.

Ми розмістилися за столиком у кондитерській, куди мене запросила подруга, поки Богдан грається в дитячій кімнаті з аніматорами. В садочок поки він не ходить, але я бачу, що за тиждень перебування вдома він знудився, а до іншого дитячого садка я його ще не перевела, хоч і працюю над цим питанням.

— Не мовчи! — повторює подруга, поки я попиваю каву та намагаюсь відтягнути розмову. Я так її ігнорувала майже тиждень, бо знала, що буде допит.

— Тай, з останньої розмови нічого не змінилося, — говорю та відставляю чашку з кавою.

— Тобто те, що я застала у тебе свого брата, це нічого не означає? Він так просто мимо проходив, впав і роздягнувся? — іронічно розмахуючи руками, говорить дівчина.

— Не кричи, ти так на нас вже люди дивно дивляться.

— Дивляться та гріють вуха лише ті, у кого особистого життя немає. Не хочеш говорити — не говори, я вже втомилася з тебе по слову витягувати, — ображено буркає дівчина.

— Ну, добре, тільки не ображайся. Так, ми переспали з Русланом, — присвистує подруга, я й не знала, що вона так вміє. — Але це і справді нічого не означає, — продовжую я.

— Я це і так зрозуміла, що ви переспали. Занадто задоволена морда була у мого братика, хоч він намагався здаватись серйозним. А тепер це ти намагаєшся мене переконати чи себе, що між вами нічого не було?

— Все складно та заплутано, — видихаю.

— Дак давай розплутаємо, — говорить з азартом.

— Тай, вибач, але тобі не здається, що ти лізеш не в свою справу? Ми якось самі розберемося. Ти краще в своєму особистому розберись, а тоді до інших лізь, — звучить не дуже дружньо, розумію, що перегнула палку, коли дівчина хмуриться, а посмішка моментально злітає з її обличчя.

— Вибачте, пані Литвин, що перетнула межу. Я думала, що ми подруги і маємо ділитися один з одним.

— Тай, ну ти ж не розповідаєш про своє особисте, поки сама не захочеш, а я все випитую, коли сама не знаю, що між нами з Русланом.

— Тому що в мене немає ніякого особистого і ніколи не буде! — категорично заявляє вона.

— Чому ти так одразу? — намагаюся м’яко підступити до подруги, бо розумію, що торкаюся живого.

— Олю, тому що кому потрібна дівчина, яка не зможе народити дитину? Правильно, нікому. Хто захоче з такою будувати сім’ю? Правильно, ніхто, — з гіркотою говорить дівчина, а я ніколи не думала, що все так серйозно. Намагаюся якось підібрати слова, але не можу. — Я пустоцвіт, яка нікому не потрібна, — з гіркою посмішкою говорить дівчина.

— Вибач, — єдине, що можу сказати.

— Все добре, забий. Я вже змирилася з думкою, що мені ніхто не потрібен, — говорить ніби байдуже, але я бачу, що це зовсім не так. Тепер я розумію, чому подруга так скептично ставиться до дітей та інколи ставиться до свого життя легковажно.

— Тай, я впевнена, що в тебе все ще попереду. Тобі лише двадцять чотири, — намагаюся підтримати дівчину. Хоча сама перебуваю в легкому шоці.

— Не заспокоюй мене, я вже змирилася з усім, а те, що я колись стану мамою, це десять відсотків зі ста, тобто нічого. Знаєш, я тобі так по-білому заздрю, що в тебе є Богдан. Дякую тобі за племінника.

— Тай, це теж шанс. Чому одразу ставити хрест на всьому?

— Олю, я не вигадую марні надії, а дивлюсь реалістично.

— Ні, ти просто не хочеш боротися, а опустила руки і забила на все. Хіба так можна? — говорю бадьоро.

— Можна, ще й як можна. Я ж сама винна в усьому. Я завжди тобі говорила, що ти сильна, а я слабачка. Ти змогла вистояти, а я впала, — говорить дуже тихо та нервово.

— Про що ти? Я зовсім тебе не розумію.

— Я про те, що ти, не дивлячись на все, що між вами було з Русланом, наважилась народити Богдана і не пішла на аборт.

— Я навіть не думала про це.

— А я думала, — говорить дуже тихо.

— Що? — кліпаю, ніби вперше бачу подругу.

— Так, я знаю, я найбільша ідіотка на світі. Дурепа, яка закохалася в чоловіка і завагітніла, а коли дізналася, що він одружений і має вже сина, задумалася про аборт. А наступного дня моя крихітка відчула, що нікому не потрібна, і покинула мене. Не дивись на мене так, я знаю, що винна сама, що наробила дурниць. Чи шкодую я? Дуже. Я не повинна була навіть думати так, а воно ось як. Я б мала радіти, а в результаті ніби вмерла. Моєму малюку могло бути приблизно стільки, скільки твоєму Богдану, — від слів подруги в мене мурахи по шкірі. Мені дуже шкода подруги. Тепер я згадую, як на корпоративі Марина говорила щось подібне, але я не повірила, думала, це вигадка. Але не мені судити подругу. Незважаючи на все, я завжди її підтримаю і буду на її боці.

— Тай...

— Тільки давай без оцього всього, не потрібно мене жаліти.

— Добре, — говорю через ком у роті.

— Все, закрили тему. Як ти там говориш? Вище ніс, ось я його так і тримаю. Так, я ніколи не стану мамою, я не заслуговую на це, але я щаслива по-своєму, — посміхається, але чомусь я не вірю. Дівчина просто сховалася за маскою, а я лише зараз це помічаю.

— Вибач, я через свої проблеми не помічала нічого навколо, — говорю щиро, бо дійсно зараз дивлюсь на свою близьку, рідну подругу, ніби бачу її вперше. На те, як за маскою байдужості ховається дівчина, у якої більше немає вогню в очах. Її погляд без життя, я б сказала. Але, незважаючи ні на що, вона живе далі з високо піднятою головою.

— Ковалевська, і ти ще говориш, що слабачка. Та ти сильніша за мене в тисячу разів. Я б на твоєму місці вже померла.

Ця розмова та відвертість подруги стали для мене справжнім відкриттям. Ми ще просиділи деякий час у кафе, а потім я пішла по Богдана, а Таїсія поїхала по своїх справах.