Розділ 28

Оля

— І? Ти так і мовчатимеш? Може, хоч щось скажеш? — Таїсія буквально свердлить мене поглядом.

Я відводжу очі. Якщо вона вже взялася — не відпустить. Та й що їй сказати? За цей тиждень нічого не прояснилося. Ми сидимо в кондитерській. Богдан у дитячій кімнаті, сміється з аніматорами, а я тягну час, повільно п’ю каву, ніби це щось змінить.

— Не мовчи, — тихіше, але впертіше додає вона.

— Таєчка… я ще нічого не вирішила, — ставлю чашку на стіл.

— Тобто те, що я застала у тебе свого брата — це «нічого»? — вона зводить брови. — Він просто проходив повз? І випадково ви… двічі переспали.

— Тихіше, на нас уже дивляться.

— Хай дивляться, — відмахується. — Якщо не хочеш говорити — не треба. Я втомилася витягувати з тебе слова.

Її голос ображений. І це б’є сильніше, ніж будь-які питання. Я зітхаю.

— Добре. Тільки не ображайся… Так, ми ніби вирішили спробувати.

— Нарешті, — кидає вона. Таїсія присвистує, і я мимоволі усміхаюся.

— Але це нічого не означає, — одразу додаю, стискаючи пальці.

— Олю…

— Все складно. Дуже. Ми самі маємо в цьому розібратися, — роблю паузу, а потім тихіше: — І, будь ласка, не тисни. —  Вона мовчить. Я відчуваю, як щось між нами натягується. — Ти краще зі своїм розберися, — виривається в мене різкіше, ніж хотіла.

І одразу шкодую. Її обличчя темніє. Посмішка зникає.

— Вибачте, пані Литвин, що полізла не в своє, — холодно каже вона. — Я думала, ми подруги.

— Таю… — видихаю, вже м’якше. — Ти ж сама не ділишся, поки не захочеш. І я не хочу з тебе витягувати. Але й сама… я поки не розумію, що між нами з Русланом.

— Бо в мене немає ніякого «особистого». І не буде.  — Вона знизує плечима. Її слова звучать занадто різко. Наче вона переконує не мене — себе. І від цього стає тихо.

— Чому ти так одразу? — тихо питаю, обережно торкаючись її теми. Таїсія усміхається краєм губ.

— Олю, кому потрібна жінка, яка не зможе народити? — спокійно, занадто спокійно. — Я пустоцвіт. Нікому не потрібна.

Мені ніби вибиває повітря. Я не знаходжу слів — тільки тягнуся до її руки. Стискаю пальці. Вона спочатку напружується, але не відсмикує.

— Вибач…

— Та не треба, — відмахується, дивлячись кудись повз мене. — Я вже змирилася. Мені ніхто не потрібен.

Я трохи сильніше стискаю її долоню. Не переконую. Просто поруч.

— Тай, тобі лише двадцять чотири…

— Не заспокоюй, — коротко обриває. — Я не буду вигадувати собі казки. Шанс — майже нуль.
Пауза. — Я тобі заздрю. По-білому. У тебе є Богдан.

— Це не кінець. — Я ковтаю. Проводжу великим пальцем по її холодній шкірі.

— Це реальність. — Вона дивиться на мене прямо.

— Це твоя версія реальності, — тихо відповідаю. — І вона зараз болить. Але це ще не кінець.

Вона мовчить. І в цій тиші щось ламається.

— Я просто слабка, — нарешті каже. — Ти змогла… а я ні.

— Подивися на мене, — тихо прошу. Я повільно нахиляюся ближче, не відпускаючи її руки. Вона не одразу, але піднімає очі.

— Слабкі не проходять через таке і не сидять тут, з рівною спиною, — кажу спокійно. — Ти тримаєшся. Це і є сила. —  Її губи тремтять. Вона відводить погляд.

— Я закохалася, — говорить майже пошепки. — Завагітніла. А потім дізналася, що він одружений…  Пауза, що тягнеться вічність. — І я подумала про аборт. — Моя рука стискає її сильніше. — А наступного дня… все закінчилося, — видихає. — Наче дитина сама пішла.

Тиша падає між нами важкою стіною. Я підсуваюся ближче і обережно обіймаю її за плечі. Не притискаю — просто даю опору. Вона на мить застигає… а потім ледь відчутно нахиляється до мене.

— Тільки не жалій мене, — шепоче.

— Я і не жалію, — тихо відповідаю. — Я з тобою.

Вона заплющує очі. Дихає глибше. Я притискаю її трохи міцніше — не щоб сховати, а щоб втримати.

— Ти не винна в тому, що відчула страх, — кажу спокійно. — Це не робить тебе гіршою.

Вона мовчить. Але вже не відштовхує. Ще кілька секунд — і вона обережно відсторонюється, ніби повертає контроль.

— Все, закрили тему, — каже, намагаючись усміхнутися.  

Я не прибираю руку з її плеча. Я дивлюся на неї уважно — і тепер бачу не порожнечу. Втомлену, надломлену… але живу силу, яка просто давно тримається сама.

— Ковалевська… ти не слабка, — тихо кажу. — Ти витримала те, що багатьох би зламало. — І цього разу вона не заперечує.

Ця розмова перевернула мене. Ми ще трохи посиділи, потім я забрала Богдана, а Тая поїхала. Гуляємо парком, а в голові — тільки її слова. Як вона це витримала… сама? Я б не змогла. Навіть тоді, коли хотіла зникнути після зради Руслана, мене тримали мама й баба Ніна. А вона мовчала.

Голос Богдана вириває мене з важких думок. Тихий, щирий, він ніби торкається всередині й розганяє все темне. Я дивлюся на нього — і в цю мить світ стає простішим. Моє маленьке сонце.

Притискаю його до себе, цілую теплу пухку щічку, вдихаю знайомий, рідний запах. Він трохи ніяковіє, серйознішає, змушуючи мене усміхнутися. Я відпускаю його, але ще на мить затримую руку на плечі — ніби не хочу втрачати цей контакт.

Його увага швидко перемикається на дитячий майданчик. Очі загоряються, рухи стають живішими, нетерплячими. Я дозволяю, лише нагадуючи поглядом про обережність, і він одразу зривається з місця.

Легкий, швидкий, із тим дитячим захопленням, яке неможливо стримати.

Я сідаю на лавку й не відводжу від нього очей. Слідкую за кожним рухом, за кожною сходинкою, яку він долає. Його сміх долітає до мене, і разом із ним — дивне відчуття спокою. І лише коли він уже серед дітей, розчиняється в цьому галасі й радості, я відчуваю, як поруч хтось сідає. Але не обертаюся. Мій погляд усе ще на ньому.

Знайомий голос розрізає повітря. Я завмираю. Тіло реагує миттєво — холод уздовж спини, дихання збивається. Не хочу обертатися. Але обертаюся. Михайло. Минуле накриває хвилею. Різко. Без попередження. Я стискаю щелепи, випрямляю плечі.