Розділ 9

Оля

Моє тіло не належить мені, але з рівною спиною та високо піднятою головою виходжу з кабінету Руслана. Хотіла б так грюкнути дверима, щоб і шибки затряслися, але стрималася. Мене трясе від зверхності чоловіка. Від того, що він правий, і я не знайду таку суму. Від того, яка я ідіотка, що не ознайомилася з договором. Таких ідіоток ще треба пошукати.

Розумію, чудово розумію, що Руслан у кабінеті і той, якого я знала чотири роки тому, — це дві різні людини. І якщо до розмови з ним я хотіла розповісти про Богданчика, то тепер не впевнена, чи потрібна йому у його новому житті дитина. У моїй голові навіть пробігла думка, чи не рано я вирішила перевести сина. Чесно, якби я не пообіцяла синочкові, я б не стала все перегравати. Богданчик залишився б на відстані, мені було б спокійніше, а потім колись через рік чи декілька я б розповіла Руслану все.

Між нами все скінчено — це точно і безповоротно. А батько має бути у моєї дитини. Але я боюся, відчуваю страх і не знаю, чого очікувати від нового Руслана. Старого я знала, а цього — ні. Страх виникає не за себе, а за Богдана. Бо реакція Руслана може бути або те, що він його не визнає — це одна з найгірших можливостей, або те, що він захоче забрати його у мене — це те, від чого я перестаю дихати при одній думці.

Заходжу у відділ, де мені доведеться відпрацювати за тим клятим договором місяць, поки триває випробувальний термін. А потім, якщо я їм не підійду, на що я сподіваюся, зможу звільнитися без компенсації. А зараз так не можна. Розміщуюся за робочим столом, а Ніна відсувається від свого і починає говорити до мене.

— Що Руслан Назарович хотів?

— Познайомитися як з новим працівником, — говорю, не вдаючись у деталі та намагаючись бути байдужою.

— Дивно, — хмикає Ніна, бо її розпирає цікавість, що я добре бачу.

— Чому це? — цікавість бере верх.

— Руслан Назарович рідко коли кого до себе викликає, особливо нових працівників.

— Не знаю, я не знаю, — говорю, стримуючись, бо й так голова розболілася, а базікання Ніни викликає нову хвилю болю. — Ваш Руслан Назарович якийсь дивний, пихатий та зверхній.

— Ти що, Руслан Назарович класний! — говорить з захватом Ніна. — Він дуже крутий керівник, з ним дуже добре працюється. Це наша Карина на всіх кидається, а він завжди стриманий, прийме, вислухає та допоможе. Господи, прям ідеальний! Моє обурення всередині закипає, а зовні намагаюся триматися.

— Побачимо, можливо, здалося, — намагаюся зам’яти тему.

— Ось побачиш, твоя думка зміниться! Ти головне не закохуйся в нього. По ньому і так пів офісу сохне, а та половина жінок, яка ні, або має хлопця, або одружена. Але Карина наша за нього кисень перекриє, якщо хоч подумаєш про нього.

— Зрозуміло, я й не збиралася. Плавали вже, знаю, досить, вистачить на все життя.

— Він, як тільки зайняв посаду гендиректора, одразу в обороти взяв, — продовжує дівчина, хоч я й не просила. — Працювала у нас тут одна дівчина, зовсім юна студентка третього курсу. Вона на Руслана Назаровича лише поглянула не так, як хотіла Карина, і спочатку завалила дівчину роботою, а потім підставила її і вигнали з вовчим квитком. Тож будь обережнішою, — турботливо говорить Ніна.

— Дякую, але він мене не цікавить, тож хай Карина Михайлівна не хвилюється.

— У тебе є хлопець чи чоловік? — запитує з цікавість Ніна, так що й очі світяться.

— Ні.

— А в мене є, ось, — показує каблучку на пальці.

— Вітаю.

— Що за гомін, чому не працюємо? Багато вільного часу! — як спід землі біля нас виростає керівниця.

— Вибачте, — бубнить Ніна та швидко відсувається від мене.

— А ти новенька? — дивиться на мене впритул. — До вечора маєш зробити презентацію по нашому сайту: що змінити, що додати — сама подивишся, розберешся. Чекаю до кінця робочого дня. Вся інформація на ноутбуці, — тикає пальцем у кришку гаджету. — Зрозуміла?

— Так.

— У настрої, — говорить Ніна, як тільки Карина відходить від нас і покидає відділ. — Отже, до Руслана Назаровича пішла. Всі в офісі знають, що вони разом, і більшість здогадується, що відбувається в кабінеті, — Ніна говорить, а десь в середині мене щось коле, давно забуте.

— Це ти називаєш у настрої? — роздратованість помічає навіть дівчина, але не надає значення цьому.

— Ага, — посміхається і повертається до роботи.

Відкриваю кришку ноутбука і чекаю, поки все завантажиться. Тут і справді є вся необхідна інформація та добре розписане завдання. Не відволікаюся, не зважаю на власні почуття, відчуття та думки, які кишать навколо, на погляди інших працівників, повністю сконцентровуюся на роботі.

Завдання зовсім не важке, я б сказала, цікаве, але роботи досить багато. Наявний сайт зовсім застарілий, візуально непривабливий і нецікавий. Встигаю зробити зовсім мало до того моменту, як двері відділу гримають і на порозі з’являється розлючена Карина. Усі працівники ошелешено переглядаються і шепочуться. Хтось зиркає і повертається до роботи. Я ж дуже здивована, бо не знаю, що не задовольнило Руслана. Не можу вирішити, кого хочу "вколоти" у своїх думках — Карину чи себе.

— Ти все зробила? — кричить у мій бік. — Чого кліпаєш? — А я, як рибка, то стискаю, то розтискаю губи, не розумію, чого хочуть від мене.

— Почала, роботи досить багато, але до кінця робочого часу все встигну, — говорю рівним, зібраним голосом. Я не з лякливих.

— От і добре. Якщо ні, вилетиш звідси, — чесно, я б з радістю, але розумію, що прописаний штраф ніхто не відмінить.

— Маша, поклич до мене і Сашка. Сподіваюся, ви все встигли зробити, що я просила, — кривиться сама від своїх слів, червона, зла, пригнічена. Ось що буває з жінками, коли вони не задоволені.

— Так, Карина Михайлівно, — жваво відповідає Маша, яка не виглядає наляканою від криків Карини, зібрана і готова до роботи. — Але Сашко взяв вихідний, він же вас попереджав.

— І що мені з цього? Виклич його, — кидає грубі слова Карина.