Розділ 11

Оля

Я добре розумію: Руслан у кабінеті — і той чоловік, якого я знала чотири роки тому, — це дві різні людини. Ніби хтось узяв його і стер усе знайоме, залишивши лише оболонку — холодну, жорстку, чужу.

І якщо ще до цієї розмови я була готова розповісти йому про Богданчика, то зараз… сумніваюся. Чи потрібна йому дитина в його новому житті? Чи є там взагалі місце для когось, окрім нього самого?

У голові на мить спалахує думка: а чи не рано я вирішила перевезти сина? Чи не зробила помилку, яку вже не зможу виправити?

Чесно… якби не моя обіцянка Таї, я б нічого не змінювала. Залишила б усе, як є. Він був би на відстані — у безпеці. І мені було б спокійніше. А потім… колись. Через рік. Через два. Я б розповіла Руслану правду. Коли буду готова. Коли не буде так страшно.

Бо між нами все скінчено. Але… батько в дитини має бути. І саме це розриває мене навпіл. Я боюся. Не за себе — за Богдана. Бо я не знаю, якою буде реакція Руслана. Не знаю, на що він здатен тепер. Він може не визнати його. Відмахнутися, ніби це нічого не варте. І це — один із найгірших варіантів. Але є ще інший… Той, від якого в мене холоне кров. Що він захоче забрати його в мене. І від самої цієї думки я перестаю дихати.

Довго сидіти в вбиральні не виходить. Потрібно працювати — штраф мені точно не по кишені.

Глибоко вдихаю, збираюся і виходжу в коридор. Кроки відлунюють занадто голосно, ніби видають мій стан. Заходжу у відділ, де тепер маю провести цілий місяць за тим клятим договором — випробувальний термін. А потім… якщо їм не підійду — на що я щиро сподіваюся — зможу піти без жодних компенсацій. Зараз — ні. Зараз я прив’язана. Сідаю за свій стіл, намагаюся виглядати спокійно, хоча всередині все ще кипить. Ніна відразу ж відсувається від свого робочого місця і, не приховуючи цікавості, нахиляється до мене.

— Що Руслан Назарович хотів? —  Звісно. Не могла не спитати.

— Познайомитися з новим працівником, — відповідаю рівно, без деталей. Навіть не дивлюся на неї — боюсь, що погляд мене видасть.

— Дивно… — хмикає вона, прищурюючись.

— Чому це? — питаю, хоча розумію, що не варто було.

— Та тому що він рідко кого до себе викликає. Особливо новеньких.

— Не знаю, — знизу плечима. — Можливо, виняток. — Голова починає пульсувати ще сильніше. Її голос лише підливає масла у вогонь. — Ваш Руслан Назарович якийсь… дивний. Пихатий. І надто вже зверхній.

Ніна аж випрямляється.

— Ти що! — в її голосі щире обурення. — Він класний! Дуже крутий керівник. З ним легко працювати. Це Карина у нас на всіх кидається, а він — зовсім інший. Завжди спокійний, вислухає, допоможе… Ідеальний, чесно!

Я стискаю пальці під столом, щоб не видати себе. Ідеальний… Ну звісно.

— Побачимо, — коротко кидаю. — Можливо, мені просто здалося.

— Ось побачиш, твоя думка ще зміниться, — посміхається вона, але в очах уже інше — змова і цікавість. — Тільки головне — не закохайся. — Я ледь стримую криву усмішку — По ньому пів офісу сохне, — продовжує Ніна. — А друга половина — просто зайнята. Але Карина… — вона нахиляється ближче, ніби ділиться секретом, — вона тобі кисень перекриє, якщо тільки подумаєш про нього.

Я вже «плавала». Мені вистачило на все життя. Ніна дивиться на мене уважніше, ніби намагається щось вичитати між рядків. Я мимоволі стискаю щелепу. Чудовий колектив.

— Дякую, — киваю. — Але він мене не цікавить. Тож хай ваша Карина Михайлівна не хвилюється.

— У тебе є хлопець? Чи чоловік? — одразу змінює тему, і очі в неї знову загоряються.

Я на мить завмираю. Перед очима — зовсім інша картинка. Інший час. Інший він.

— Ні, — відповідаю коротко.

— Що за гомін? Чому не працюємо? Багато вільного часу? — різкий голос прорізає повітря так, що ми обидві здригаємося.

Карина виникає поруч раптово, ніби з-під землі. Висока, з ідеальною поставою і холодним поглядом, який ковзає по мені зверху вниз, оцінюючи, зважуючи… і вже роблячи висновки.

— Вибачте, — швидко бурмоче Ніна й відсувається, ніби її застали за чимось забороненим.

Я ж не рухаюся. Лише випрямляю спину.

— Новенька — її погляд зупиняється на мені, чіпкий, неприємний. — До вечора зробиш презентацію по нашому сайту, — говорить різко, без пауз. — Що змінити, що додати — сама розберешся. Чекаю до кінця робочого дня. —  Коротка пауза. Її губи ледь викривляються. — А ти все проконтролюй, — кидає Ніні, навіть не дивлячись у її бік.

І так само різко зникає, залишаючи після себе напругу, яка ще кілька секунд висить у повітрі. Я повільно видихаю.

— У настрої, — тихо коментує Ніна, коли Карина виходить з відділу.

— Це ти називаєш «у настрої»? — не стримуюся. Роздратування проривається назовні швидше, ніж я встигаю його зупинити.

— Ага. Значить, до Руслана Назаровича пішла. — Ніна лише знизує плечима, ніби це буденність.

Я завмираю.

— У сенсі?

— Та всі в офісі знають, що вони разом, — знизує плечима, ніби говорить про погоду. — І більшість навіть здогадується, що там у кабінеті відбувається.

Її слова звучать легко, майже безтурботно. А в мені — ніби щось рве зсередини. Тупий, різкий укол під ребрами. Неочікуваний. Небажаний. Злий. Я стискаю пальці так, що нігті впиваються в долоню. Мені байдуже. Має бути байдуже. Чотири роки тому — це інше життя. Інший він. Інша я. Зараз між нами нічого немає. Нічого.

— Ясно, — кажу спокійно, занадто спокійно, щоб це було правдою.

— Ага, — усміхається Ніна і вже за секунду повертається до роботи, ніби ця розмова нічого не означала.

А я дивлюся в екран і не бачу там нічого. Тільки його обличчя. І чужі руки поруч з ним. І від цього стає… нестерпно.

Відкриваю ноутбук і завмираю на секунду, поки система повільно оживає. Екран спалахує, і разом із цим ніби вмикаюся і я. Більше ніяких думок. Більше ніяких емоцій. Я просто працюю. Відсікаю все зайве: погляди колег, шепіт за спиною, власні відчуття, що вперто намагаються прорватися назовні. Наче ставлю між собою і світом невидиму стіну — холодну, рівну, надійну.