Розділ 22

Руслан

Я думав, що після пристрасної ночі з Ольгою лід між нами хоч трохи розтане, але все вийшло навпаки: знову з'явилася крига, тільки ще товща, ніж була раніше. Дівчина була дуже піддатлива та пристрасна в моїх руках, солодка як мед, тягнулася і прагнула більшого. Але як тільки я захотів поговорити про щось серйозніше, Оля змінилася на очах. Після того як нас застала моя сестра, вона взагалі виставила мене за двері.

Я знаю одне: я вже не відпущу її нікуди і ніколи. Готовий чекати хоч усе життя, але Ольга наполегливо відштовхує мене, не хоче приймати реальність. Вона просить час, і я їй його дав, але більше чекати не можу.

Хотів влаштувати спільну поїздку за кордон для нас і сина, але і тут вона мене здивувала: відмовилась і сказала, що відпустить Богдана тільки зі мною. З одного боку, це добре, а з іншого, я хочу її.

Тепер думаю над іншим планом, але знову все кудись не туди. Вдавати холодність і байдужість до дівчини вже набридло. Яке вже там холодне ставлення, коли між нами справжнє полум’я.

Сьогодні вирішив запросити свою Лисичку до себе в офіс, а потім додому на спільну вечерю або обід. Коли зателефонував Олі, не думав, що вона так швидко погодиться, але я шалено зрадів. Тепер настав час діяти, бо скільки можна думати — я вже не можу чекати.

Я і справді попросив адвоката підготувати документи на дозвіл вивозити дитину за межі країни, бо якщо не буде документів, щоб пред’явити Олі, боюся, що вона мене придушить власними руками і навіть око не сіпнеться.

Але після того як зателефонував дівчині і почав чекати на її приїзд, попередивши всіх, кого потрібно, та відправивши водія за нею, в компанії почався справжній хаос. На днях ми маємо підписувати договір з фінансами, а як виявилося, у нас зависла програма, документи не готові, і все тече кудись не туди.

Скликаю нараду відповідальних за договір з фінансами, думаю, що вирішимо все швидко, але нарада затягується, виникають питання за питанням. Я починаю дратуватися, бо дорослі жінки та чоловіки, які отримують заробітну плату з достатньою кількістю нулів, не розуміють нічого та поводяться, ніби діти, коли не можуть дійти спільної думки.

—Ви розумієте, що це перевищить бюджет вдвічі від запланованого? — кричить голова департаменту фінансів.

—Але якщо ми не використаємо всі ресурси, то понесемо більші втрати, — протестує один з представників айті-відділу.

—Не забувайте ще про маркетингові витрати. Підписання договору з міжнародною компанією виведе нас на інший рівень, і ми маємо про це розповісти суспільству, — говорить Ілля, новий керівник департаменту маркетингу.

—Якщо так, то потрібно робити перерахунки, а це нереально за три дні. Колеги, ви це розумієте? Руслане Назаровичу, а що скажете ви? — запитує керівник департаменту фінансів.

—Колеги, ви всі праві, але терміни. Ми маємо розуміти, що повернутися до початкової точки ми не можемо, тому потрібно шукати компроміс. Фінансування ми зможемо збільшити у півтора рази, але чи буде цього достатньо, щоб покрити всі витрати? — кажу я.

—Думаю, цього буде достатньо для реалізації нашого плану, — говорить фінансист. — Але перерахунки потрібно переробити, без цього ніяк.

—Тоді чекаємо маркетинговий план від департаменту та пропозиції від айті-відділу, — кажу швидко, бо хочу якомога швидше закінчити нараду. Мій водій повідомив, що привіз Олю, і вона вже піднялася до мене в приймальню, впевнений, чекає, поки завершиться нарада.

— Стосовно умов співпраці з фінансами, основні моменти ми так і не обговорили, — говорить один з юристів. А мені хочеться матюкнутися, бо знову починається обговорення і суперечки.

— Ні, ми не можемо вносити цей пункт, бо прибуток компанії знизиться на півтора відсотка, — говорить фінансист, і тут я з нею погоджуюся.

— Але зате через півроку ми отримаємо прибуток, який виросте на п’ять відсотків, — говорить хтось із працівників. Я вже навіть не приділяю значення, хто саме говорить, лише вловлюю суть та зміст їхніх висловлювань.

— Не знаю, не знаю, ми не можемо так ризикувати, — вступає в суперечку один з моїх економістів.

— Яккщо на початкових стадіях прорахувати всі ризики? — говорить маркетолог.

— Ми вже це робили. Якщо робити розрахунки знову, це ще плюс десять днів, і підписання договору доведеться перенести. Моєму підлеглому не вдасться все перерахувати за три дні, частину так, але не все, — фінансист стоїть на своєму.

— Цього ми точно зробити не можемо. Фінансування має бути вже наступного тижня, а на цьому ми маємо все остаточно вирішити, — кажу я, але мене перебивають.

Коли двері до кабінету відкриваються і на порозі стоїть бліда Оля, яка тремтить і з очей бризкають сльози, я відразу розумію, що щось не так. Дівчина оглядає кабінет, але здається, що нікого не бачить. Її погляд спустошений. Як тільки двері відчинилися, до кабінету залітає Каміла.

— Руслане… — від Оліного голосу все всередині стискається. — Богдан… — губи моєї дівчини тремтять, слова даються важко, а коли вона вимовляє ім’я нашого сина, розумію, що щось трапилось, а на душі з’явилася важкість і тривожність.

— Руслане Назаровичу, я говорила, що не можна, бо у вас нарада, але вона не почула, — тараторить секретарка ззаду.

Оля не поспішає говорити, і я розумію, що це через присутність інших.

— Все добре, Каміло, повертайся до свого робочого місця, — звертаюся до секретарки. — Колеги, нарада закінчена. Далі ви без мене чудово розберетеся.

— Але, Руслане Назаровичу, — наполягає фінансистка.

— Ніяких "але", — гаркаю, і більше ніхто не задає питань.

Всі швидко починають покидати кабінет. Я встаю зі свого робочого місця і прямую до дівчини, яка вже майже знепритомніла. Моя лисичка мовчить, лише коли двері після останнього мого підлеглого закриваються, вона голосно схлипує в моїх руках.

— Олю, що трапилося? — говорю якомога спокійніше, щоб не налякати дівчину, хоча сам відчуваю буревій емоцій.