Розділ 29

Руслан

Я думав, після тих двох ночей між нами щось зрушить. Перша — в офісі. На межі. Друга — в неї вдома. Ще глибше. Здавалося, ми повернулися. Але ні. Вперше вона пішла сама. Вдруге виставила мене за двері. І спокійно сказала: без тиску, поступово.

Без тиску… Я стискаю щелепи. Я вже втратив її. Чотири роки. Три роки життя сина — повз мене. І тепер маю просто чекати? Я можу. Заради неї — можу. Але всередині все протестує. Я хочу взяти своє. Хочу, щоб вона перестала тікати і нарешті подивилась правді в очі — ми не закінчилися. І в той же час розумію: якщо натисну — зламаю остаточно. Чорт.

Сьогодні вирішив діяти обережно. Запросив її: спочатку в офіс, потім — спільний вечір без тиску, так як хоче. Коли вона погодилась, щось усередині різко відпустило. Ще не все втрачено. Адвокат уже готує документи. Без цього вона навіть слухати не стане. Але я не хочу, щоб між нами були лише папери.

Я хочу її. Живу. Справжню. Мою. І саме сьогодні, коли вона має приїхати, офіс летить шкереберть.

Фінансовий відділ. Програма зависла. Документи сирі. Я скликаю нараду.  Нарада швидко перетворюється на шум. Про бюджет, ризики, перерахунки — кожен тягне в свій бік, перебивають, доводять, сперечаються. Слова зливаються в один гул, який б’є по скронях.

Я стискаю щелепи, проводжу рукою по обличчю. Плюс п’ятдесят відсотків до бюджету. Компроміс. Іншого варіанту немає. Але їм цього мало. Знову прорахунки. Знову ризики. Ще десять днів. Десять днів, яких у мене немає. Я кидаю погляд на годинник. Оля вже тут. Чекає. І поки вони ділять цифри, я сиджу між двома крайнощами: дати їй час… чи більше не відпускати.

— У нас немає часу, — кажу рівно. Але мене знову перебивають. І цього разу я вже не стримуюся всередині.

Двері відчиняються — і вона стоїть на порозі. Бліда. Розгублена. Ніби її сюди принесли, а не вона прийшла сама. Оля тремтить так, що це видно навіть здалеку. Очі повні сліз, але вони не просто течуть — вони ніби вириваються назовні, не даючи їй навіть вдихнути нормально. Вона дивиться в кабінет… і не бачить нікого. Погляд порожній. Розгублений. Зламаний. Наче світ раптом зник. Я підводжуся ще до того, як встигаю щось усвідомити.

— Руслане… — її голос рветься, губи тремтять. Вона ковтає повітря, але його не вистачає. — Богдан…

І все. Цього достатньо. Всередині різко холоне. Тривога накриває миттєво. Вона робить крок, ніби зараз впаде, але тримається з останніх сил. Руками стискає тканину пальта, як за щось єдине, що не дає їй розсипатися. Позаду влітає Каміла, щось говорить — про нараду, про те, що не можна було заходити. Я навіть не слухаю. Оля мовчить. Не може. Не зараз. Не при них. І я бачу це. Поглядом проходжуся по всіх.

— Нарада закінчена.

— Але, Руслане Назаровичу…

— Без «але». — Голос твердий, різкий. Цього разу ніхто не сперечається. Бо навіть вони бачать: щось сталося. І це — не про роботу.

Двері за останнім співробітником зачиняються — і вона ламається. Прямо в мене на руках. Оля здригається від схлипу, який виривається з грудей так різко, ніби її щойно вдарили. Вона чіпляється за мене пальцями, стискає тканину сорочки, дихає уривками — не може вдихнути нормально. Маленька. Розгублена. Перелякана. Не така, як завжди. Вона хитає головою, ковтає повітря, сльози течуть без зупину.

— Богдан… — ім’я ламає її остаточно. — Він зник…

Світ на секунду глухне. Я не розумію. Просто не розумію.

— Як… зник? — слова даються важко, ніби чужі.

— Дзвонили з садка… його не можуть знайти… — вона говорить уривками, губи тремтять, очі в паніці шукають хоч якусь опору.

Всередині щось різко зривається. Злість. Страх. Нерозуміння. Все одразу. Я обіймаю її міцніше, ніби це може щось виправити.

— Спокійно. Поясни… — але сам не вірю в це «спокійно».

— Поїхали, — вона хапається за мене ще сильніше. — Я дорогою скажу…

— Куди? — виривається автоматично. І це помилка. Вона різко відсторонюється, дивиться на мене так, ніби я щойно сказав щось жахливе.

— Ти мене чуєш?Богдан зник, а ти питаєш — куди?! — голос зривається на крик, істерика накриває її хвилею. — До садочка!  Куди ще, Руслане?!

— Їдемо, — різко. І в цей момент до мене доходить. Повністю. Без залишку. Кров у скронях б’є сильніше.

Я беру її за руку — міцно, щоб не втекла, не впала, не розсипалась. Хапаю пальто, не думаючи, як виглядаю, що залишаю позаду. Зараз є тільки одне. Знайти сина. Дорога розмазується перед очима. Оля поруч — на межі. Її трусить. Вона то задихається від сліз, то різко піднімає голос, коли машина попереду гальмує. Кожна затримка — як удар.

— Швидше… будь ласка… — зривається з її губ, і в цьому «будь ласка» стільки страху, що мені самому стає холодно.

Вона говорить уривками. Плутається. Повертається до одного й того ж. Богдан сам попросився в садок. Вони не ходили туди більше тижня. Сьогодні — вперше. Прогулянка перед обідом. Всі повернулися. А він — ні. Ніде. Це слово застрягає в голові. Ніде. Я стискаю кермо так, що біліють пальці. Усередині наростає глуха, неконтрольована лють. На ситуацію. На тих, хто мав дивитися. На себе — що мене там не було.

Я вже набрав Олега. Коротко. Чітко. Він підключає людей. Але цього замало. Мало. Коли машина зупиняється, Оля навіть не чекає — виривається з салону і біжить. Я ледве встигаю за нею. Вона підлітає до виховательки, хапає її за руки.

— Де він?! — голос ламається, очі божевільні від страху. — Де моя дитина?!

Навколо вже стоять якісь люди. Чужі обличчя. Шум. Я їх не бачу. Я бачу тільки Олю — розбиту, на грані — і порожнє місце, де мав бути мій син.

— Ольго, заспокойтеся! — різко обриває її жінка.

У мене в голові щось клацає. Ще слово — і я її сам «заспокою».

— Де моя дитина? — Оля говорить по складах. Голос трясеться, але в ньому вже немає прохання. Там паніка.

— Ми розбираємося… — починає вихователька. — Пішли на прогулянку, а Богдан не повернувся…