— Софія?.. — ледь чутно зривається з його губ. Це ім'я звучить між нами як прокляття.
Максим робить короткий жест рукою, і охорона миттєво відступає, залишаючи між нами вільний простір. — Що ти тут робиш? — його голос звучит як удар батога. — Прийшла згадати минуле? Мені не до тебе. Ти сама закрила двері за собою.
Він збирається розвернутися, щоб піти до автівки, яка вже чекає біля бордюру. Це кінець. Якщо він зараз піде, я більше ніколи не підійду до цієї вежі. Життя моєї донечки закінчиться, так і не розпочавшись.
Більше немає часу на вагання. Я роблю останній ривок, підбігаю майже впритул і, заглядаючи в його закам'яніле обличчя, випалюю слова, які розривають мої легені:
— Мені не потрібен ти, Максиме! І на твої образи мені начхати! Мені потрібні гроші на операцію... Твоя донька помирає