Глава 21. Максим

Я стою перед дзеркалом у кімнаті відпочинку, затягуючи вузол краватки. Шовкова тканина тисне на горло, немов зашморга. Руки ледь помітно тремтять, а в скронях важко й ритмічно стукотить пульс. Мені заледве вдається змусити себе дивитися власному відображенню в очі — звідти на мене виглядає чужий, виснажений чоловік, який самотужно загнав себе в пастку. Сьогодні день мого весілля з Норою.

Двері безшумно прочиняються, і до кімнати заходить Андрій. Його кроки глухо лунають у тиші, а вираз обличчя змушує мене завмерти з напівзав'язаним вузлом.

— Пане Максиме... Я закінчив розслідування щодо подій п'ятирічної давнини, як ви й просили, — тихо каже він, замикаючи за собою двері й уникаючи мого прямого погляду. — Але... я не впевнений, чи це взагалі актуально сьогодні. Зважаючи на день.

— Кажи, що ти дізнався, Андрію, — мій голос лунає глухо, вириваючись із самого глибу здавлених грудей.

— Є свідчення та відео, які вдалося знайти. П'ять років тому ваш друг... він залицявся до пані Софії. Вона його жорстко відшила. Є відео з камер спостереження в клубі, де пані Софія була з подругою. Також є роздруківка їх телефонної розмови, де вона просить дати їй спокій і каже, що кохає вас. Він обіцяє їй, що “покаже ваше істинне обличчя” і що вона буде або його, або нічиєю. Через день після цієї розмови стався той інцидент на парковці, коли ви побачили їх наче б то поцілунок і вирішили, що між ними роман. Після вашого розриву вона поїхала з міста і нема жодних причин вважати, що вони спілкувалися або бачилися.

Кожне слово Андрія падає на мене, наче важкий, розпечений камінь. Земля під ногами наче просідає. Повітря миттєво залишає легені, залишаючи замість себе пекучу, їдку порожнечу.

Боже... Софія не зраджувала мене. Вона була чистою, а я зламав їй життя через чужу підлу брехню. Зламав наше життя… Уся моя впевненість, увесь мій праведний гнів, якими я прикривався ці п'ять років, вмить розсипаються на попіл. Якби я не був таким ревнивим ідіотом, ми були б разом. Мія росла б у сім'ї, у любові та затишку, і я не пропустив би безцінних митей її дитинства — її перших кроків, перших слів, її дитячого сміху... Я сам віддав усе це на поталу власному сліпому егоїзму.

Я хапаюся за край столу, відчуваючи, як дерево впивається в пальці, і намагаюся опанувати себе. В очах темніє, а груди роздирає дикий, пекучий біль. Що мені робити з цією інформацією зараз? За п'ятнадцять хвилин до виходу до вівтаря?

Минулого не повернеш. П'ять років розбито вщент, їх не склеїти жодними каяттями. Але поруч зі мною Нора. Вона не винна в тому, що сталося тоді. Вона нічого поганого мені не зробила, терпіла мої холодні настрої, відстороненість, завжди була поряд і чекала моєї уваги. Я не можу просто так принизити й образити її, скасувавши все за кілька хвилин до обітниць через помилки минулого. Це було б ницо. Я мушу зціпити зуби й довести цю виставу до кінця.

Урочиста музика розливається по величезній залі розкішного комплексу, відбиваючись від високих стель. Кришталеві люстри розбризкують сліпуче світло, довкола сотні багатих гостей у дорогих вбраннях, преса, спалахи фотокамер, удушливий запах дорогих парфумів та зрізаних квітів.

Я стою біля весільної арки, заплетеної білими трояндами, наче в щільному тумані. Повітря здається гарячим і сухим. Все всередині мене горить і розривається на шматки від правди, яку я щойно дізнався. Я дивлюся на гостей, але бачу лише бліде обличчя Софії й її повні болю очі.

Двері залу розчахуються, і гул голосів затихає. З'являється Нора. Вона йде по червоній доріжці в розкішній білій сукні зі довгим шлейфом, осяяна щасливою, переможною посмішкою. Навколо неї спалахують десятки фотоспалахів. Вона підходить до мене, простягає свої руки в білосніжних рукавичках. Вона дивиться на мене як на свій головний трофей. Священник розгортає фоліант і починає промову про вічність, довіру та кохання, але кожне його слово відгукується в моїх вухах фальшивим дзвоном.

І саме в цей момент до вівтаря швидким, порушуючи весь протокол, кроком наближається Андрій. На ньому немає лиця — блідий як полотно, з розширеними від жаху зіницями. Він нахиляється до мого вуха й гарячково шепоче, його подих обпікає шкіру:

— Пане Максиме... з вашого будинку щойно Швидка забрала Мію. Дівчинка непритомна, стан критичний, її везуть у реанімацію.

Світ довкола мене руйнується в одну секунду. Сліпучі люстри, гості, священник, Нора — все це миттєво втрачає фарби й перетворюється на безглузді декорації. Туман миттєво зникає, залишаючи лише дику, смертельну паніку, від якої холоне кров у жилах.

Мія. Маленька дівчинка. Моя дорога донечка… Моя кров, яка зараз висить на волосині між життям і смертей.

Я повертаюся до Нори, яка застигає у здивуванні від появи Андрія. Її брови незадоволено зсуваються, на обличчі з'являється роздратування через зіпсований сценарій.

— Норо, вибач... Весілля переноситься. Мені треба бігти, — задихаючись, витискаю я. Мій голос лунає чужо, наче належить не мені.

— Що?! Максиме, ти божеволієш?! Яке переноситься?! На нас дивляться всі камери! — ошелешено вищає вона, її голос зривається на істеричні ноти, а вона намагається схопити мене за рукав смокінга.

Але я вже не слухаю. Я більше не бачу ні її, ні гостей, ні преси. Зриваю з петлиці весільну бутоньєрку, кидаю її на підлогу й розвертаюся. Прориваюся крізь натовп шокованих гостей у дорогих смокінгах та вечірніх сукнях, які сполохано розступаються передом мною. Навколо спалахують софіти, лунають перелякані вигуки, преса гарячково клацає об'єктивами, ловлячи найгучніший скандал року.

Нора залишається стояти біля вівтаря у повній розгубленості та гніві, затиснувши кулаки й ковтаючи сором, а я на шаленій швидкості вибігаю на вулицю. Холодне повітря вдаряє в обличчя. Застрибую в авто, мотор здригається від потужного рику, і я давлю педаль газу в підлогу. Автомобіль зривається з місця, залишаючи чорний слід від гуми на асфальті. Я мчу в лікарню, де висить на волосині життя моєї Мії, і в моїй голові стугонить лише одна молитва: тільки живи, донечко, тільки живи...