Глава 26. Софія

Я до останнього відмовляюся залишати клініку. Пориваюся залишитися в палаті, готова спати прямо на незручному кріслі біля ліжечка Мії, аби лише тримати її маленьку долоньку й чути кожен подих. Але Максим наполягає — м'яко, але беззаперечно.

— Софіє, тобі обов'язково треба відпочити, — каже він, обережно обіймаючи мене за плечі й дивлячись в очі з такою турботою, що суперечки згасають самі собою. — Завтра на нас чекає найважчий день. Якщо ти виснажиш себе до крайності, Мія прокинеться й побачить тебе без сил. З нею всю ніч буде чергувати індивідуальна медсестра, яка не зведе з неї очей ні на секунду, а черговий реаніматолог поруч. Я про все домовився.

Зрештою, я піддаюся його впевненому, теплому тону. Думка про те, що завтра доньці знадобиться моя абсолютна зібраність, змушує мене погодитися.

Ми повертаємося до його маєтку пізно ввечері. Тиша великого будинку здається мені чужою та важкою, але те, що чекає на нас усередині, дивує ще більше.

У їдальні палає м'яке світло, а на столі розкладена вишукана вечеря. На порозі нас зустрічає Нора.

Замість істерик, холодних поглядів чи скандалів, які я підсвідомо очікую після скасованого весілля, Нора поводиться підозріло спокійно. Навіть піднесено. Вона в елегантній домашній сукні, з ідеальним макіяжем, а на її обличчі грає дивна, м'яка усмішка, яка зовсім не в'яжеться з учорашньою бурею.

— Нарешті ви повернулися, — тепло мовить Нора, ступаючи назустріч. Вона легко торкається плеча Максима й дивиться на мене з виразом глибокого співчуття. — Софіє, я уявляю, як ти виснажена. Я вирішила, що ми просто мусимо посидіти разом за сімейною вечерею. Тобі треба поїсти й трохи розслабитися перед завтрашньою лікарнею. Ми всі в одному човні й маємо підтримувати одне одного.

Максим насуплюється, насторожено переводячи погляд із Нори на мене. Я ж застигаю, відверто спантеличена такою раптовою зміною тону.

— Норо, це зайве, — сухо перебиває її Максим. — Софія втомилася й...

— Ніякого «зайве», Максиме! — легко щебече вона, підходячи до столу й висуваючи для мене стілець. — Я простежила, щоб кухар приготував легкі страви. Тільки одна вечеря, і Софія зможе піти відпочивати. Будь ласка, сідайте. Я справді щиро хочу підтримати тебе, Софіє. Я ж розумію, як тобі страшно за Мію.

Ми сідаємо за стіл. Напруга в повітрі настільки щільна, що її, здається, можна торкнутися пальцями.

Нора турботливо порається коло столу, накладає їжу й навіть наливає мені склянку води. Вона говорить про майбутню операцію з такою неприродною легкістю й впевненістю, наче вже знає якийсь таємний фінал усього, що відбувається. У її лихоманково палаючих очах пробивається щось торжестуюче, щось загрозливе й отруйне, що ховається під маскою доброти.

У мене всередині все стискається від раптового, лиховісного відчуття тривоги. Серце б'ється частіше, а липкий страх колючим морозцем пробігає по спині. Щось не так. Щось жахливе криється за цією її ідеальною усмішкою й піднесеним настроєм.

Я стискаю склянку з водою тремтячими пальцями й роблю глибокий вдих, намагаючись опанувати себе.

«Ти просто виснажена, Софіє, — подумки заспокоюю я себе, намагаючись прогнати погане передчуття. — Твоя нервова система на межі через завтрашню операцію Мії. Ти просто шукаєш каверзу там, де людина намагається проявити звичайну людськість...»

Я списую цей дикий панічний страх на стрес і очікування завтрашнього ранку.

Я дивлюся на спокійне обличчя Максима поруч і намагаюся вхопитися за його впевненість, зовсім не здогадуючись, що тривожне передчуття мене не підводить.