Глава 2. Софія

Тиждень тому моє життя не розлітається на шматки. Воно тече своїм звичним, розміреним руслом, де головним центром усесвіту є моя маленька Мія.

— Мамусю, дивись, я літачок! — дзвінкий, заливистий сміх моєї донечки лунає на весь білий лікарняний коридор.

Вона кружляє навколо лавки, широко розставивши ручки. Її довге каштанове волосся б'ється по плечах, а великі сині очки світяться абсолютною, чистою радістю. Дивлячись на неї, неможливо навіть припустити, що з цією дитиною щось не так. Мія — справжній маленький ураган. Вона активна, життєрадісна, ніколи в житті не скаржилася на біль чи втому. Ми прийшли сюди на звичайнісінький, плановий огляд перед садочком. Просто формальність. Чиста бюрократія.

— Мієчко, сонечко, зажди, зараз наша черга, — посміхаюся я, ловлячи її за ручку та притискаючи до себе.

З кабінету виходить медсестра й кличе нас. Усередині пахне кварцом, антисептиком і чимось стерильно-холодним. Лікар-кардіолог, сивочолий чоловік із добрими зморшками навколо очей, лагідно запрошує Мію лягти на кушетку для УЗД.

— Зараз ми подивимося, як стукає твій моторчик, красуне, — лагідно каже він, наносячи прозорий прохолодний гель на її маленькі груди.

Мія затишно мружиться, а я сідаю поруч, тримаючи її за теплі пальчики. На моніторі з'являється сіро-чорне зображення, і кабінет наповнюється швидким, ритмічним звуком її серцебиття. Тук-тук-тук-тук. Для мене цей звук завжди був найкращою музикою у світі.

Але раптом щось змінюється.

Ритм апарату залишається колишнім, але обличчя лікаря миттєво кам'яніє. Добрі зморшки розгладжуються. Він примружується, вдивляючись у монітор, і починає водити датчиком знову й знову, затримуючись на одному й тому самому місці. Веселий тон лікаря зникає, поступаючись місцем важкому, гнітючому мовчанню.

— Лікарю?.. Щось не так? — мій голос ледь помітно тремтить. У грудях починає зароджуватися липкий, холодний сполох.

Він не відповідає. Клацає клавішами, робить якісь заміри, хмуриться ще дужче. Кожна секунда цього мовчання тягнеться як вічність, висмоктуючи з кабінету все повітря.

— Одягайте дівчинку, Софіє Ігорівно, і сідайте до столу, — тихо, занадто офіційно каже він, витираючи серветкою груди Мії.

Я вдягаю донечку слухняними, затерплими пальцями. Серце калатає десь у горлі. Коли ми сідаємо навпроти лікаря, він дивиться на мене з таким глибоким співчуттям, що мені хочеться закрити вуха й закричати.

— У Мії прихована, вроджена вада серця, яка почала стрімко прогресувати, — кожне його слово падає мені на голову важким цементом. — Це аномалія, яку дуже важко помітити на ранніх етапах. Зараз стінки шлуночка критично тоншають. Дитина активна, бо її організм працює на межі своїх сил, компенсує скільки може. Але цей ресурс практично вичерпано.

— Що... що це означає? — шепочу я, сильніше пригортаючи до себе Мію, яка вже зацікавлено крутить у руках лікарську ручку.

— Це означає, що якщо не зробити складну, високотехнологічну операцію протягом місяця... серце малечі просто зупиниться в один момент. Потрібен імплант і робота найкращих хірургів.

Світ навколо мене рушиться з оглушливим тріском. Звуки зникають. Я бачу, як лікар ворушить губами, бачу, як він пише на папірці назву клініки та суму. Коли мій погляд фокусується на цифрах із п'ятьма нулями в іноземній валюті, мені здається, що я помираю прямо там, на стільці.

Ця сума для мене — космічна. Недосяжна. Для звичайної дівчини, яка ледве зводить кінці з кінцями, це ціна цілого усесвіту.

Наступні три дні перетворюються на суцільне пекло. Я не сплю, майже не їм. Я виставляю на продаж усе, що маю: нашу маленьку квартиру, бабусині старі прикраси, ноутбук. Але ріелтори лише розводять руками — за тиждень нерухомість за таку ціну не продати, потрібні місяці. Я обдзвонює десятки благодійних фондів, благаю, плачу в слухавку, але скрізь чую одне й те саме: «У нас черга на пів року наперед...», «Ми не працюємо з такими терміновими випадками...».

Час невблаганно тане, стрілки годинника цокають у моїй голові, відраховуючи останні дні життя моєї дитини.

На четвертий день до мене додому прибігає моя найкраща подруга Аня. Побачивши мене посеред розгромленої кімнати, бліду, з розпатланим волоссям і диким поглядом, вона жахається. Я безсило сповзаю по стіні на підлогу і просто вию від безсилля, стискаючи в руках папери з відмовами фондів.

Аня підлітає до мене, падає на коліна і з силою хапає мене за плечі. Вона починає трясти мене так, що зуби цокають.

— Софко, ану припини! Припини ховати її живцем! — кричить вона, а в її власних очах блищать сльози. — Ти що, дурна?! Про яке безвихіддя ти говориш? У Мії є батько! Повзи до нього, благай, ставай на коліна, цілуй землю під його ногами, але врятуй дитину! Він мільйонер, Софіє! Для нього ця сума — копійки!

— Ні... ні, тільки не він, Аню, ти ж знаєш... він ненавидить мене, він знищить мене... — хитаю головою, задихаючись від ридань. Повернутися до Максима після всього бруду, яким він мене облив, після його страшних прокльонів — це все одно що добровільно стрибнути в жерло вулкана.

— Мені плювати на твою гордість і на його ненависть! — Аня сильно стискає мої щоки, змушуючи подивитися їй в очі. — На кону життя Мії. Твоєї доньки! Якщо ти не поїдеш до нього, ти собі цього ніколи не пробачиш.

Її слова протвережують мене, як відро крижаної води. Вона права. Моя образа, моя гордість, мій страх перед Максимом — усе це ніщо порівняно з життям моєї дівчинки. Заради неї я витерплю будь-яке приниження. Я дозволю йому розтоптати мене знову, якщо це допоможе отримати гроші на операцію.

Я повільно підводжуся з підлоги, витираю сльози тильною стороною долоні й беру до рук телефон. Мої пальці зрадницьки, шалено тремтять, коли я відкриваю додаток для купівлі квитків.

Маршрут в один бік. До міста, де за зачиненими дверима своєї фінансової імперії живе Максим.

Я натискаю кнопку «Оплатити», чітко розуміючи: я добровільно купую квиток на плаху і йду прямо в лігво до пораненого, розлюченого лева.