Глава 7. Максим

Я в дитячому відділенні кардіології. В іншому, чужому для мене місті, далеко від моєї блискучої фінансової імперії та звичних засклених хмарочосів, усе здається якимось інакшим, простішим і водночас набагато страшнішим. Поки мої юристи в столиці гарячково готують документи для термінового переведення Мії в найкращу приватну клініку країни, а Софія зачинена в кабінеті головного лікаря, підписуючи папери на транспортування, я просто крокую коридором до палати моєї... Моєї дочки. Мені життєво необхідно побути з цією правдою наодинці. Без підказок тесту ДНК, який досі пече мені пальці через кишеню піджака, без крижаного презирства Софії в спину, без зайвих очей та шепоту підлеглих.

Тут немає моєї охорони, немає звичної свити. Тільки я і цей гнітючий простір, де п'ять років ховали мою найбільшу таємницю.

Мої дорогі туфлі беззвучно ступають по потертому лінолеуму, який бачив тисячі чужих бід. Зараз, коли коридор порожній, цей занедбаний куточок звичайної державної лікарні тисне на мене ще дужче, висмоктуючи останні залишки мого самоконтролю. Стіни, пофарбовані бляклою фарбою, старі плафони на стелі, що ледве стримують жовтаве світло — усе це кричить про те, як далеко я був від життя власної дитини. Вона росла тут, у цьому провінційному містечку, дихала цим повітрям, поки я будував свої залізобетонні стіни від усього світу.

Я підходжу до палати номер чотири. Зупиняюся за крок від зачинених білих дверей, які зараз здаються мені вищими й неприступнішими за будь-які банківські сейфи. Моє серце, яке зазвичай працює як чіткий, безперебійний швейцарський годинник у найкритичніших бізнес-переговорах, зараз починає збоїти, закладаючи шалені, болісні віражі в грудях. Мені стає гаряче в дорогому вовняному костюмі. Долоня лягає на прохолодну, шорстку стіну, намагаючись знайти хоч якусь опору, бо коліна зрадницьки починають слабшати.

Повільно, затамувавши подих, пересилюючи дикий внутрішній опір і страх, я нахиляюся і дивлюся всередину через невелике прямокутне скло у дверях.

У палаті тихо. Подруга Софії, яка за її словами дбала про дівчинку, кудись вийшла, мабуть, до аптеки, і дитина залишилася сама. Мія сидить посеред величезного, непропорційно великого для неї лікарняного ліжка, підібгавши під себе маленькі ніжки в кумедних рожевих шкарпетках із вушками. Перед нею лежить велика книжка-розмальовка, і вона з такою неймовірною, чистою дитячою зосередженістю водить рожевим олівцем по сторінці, щось там ретельно вимальовуючи. Її маленьке плечики злегка здригаються в такт її думкам. Тоненька ручка, на якій пластиковим пластирем закріплений медичний катетер, виглядає такою тендітною і беззахисною, що мені стає фізично важко дихати. У горлі стає гострий клубок, а в грудях розливається глухий, тягучий біль. Ця крихітна дівчинка веде свою найважчу війну за життя, навіть не усвідомлюючи її масштабу.

Раптом, ніби відчувши мій пильний, майже матеріальний погляд, дівчинка відривається від свого заняття. Вона повільно підводить голову і дивиться прямо на двері. Прямо на мене.

Я застигаю, перетворюючись на соляний стовп, боячись зробити бодай найменший рух чи подих. Мої пальці судомно, до білих кісточок, впиваються в дерев'яний одвірок.

Медичний бланк не збрехав. Це не просто дев'яносто дев'ять відсотків сухих генетичних збігів — це абсолютна, стовідсоткова, приголомшлива очевидність, яка б'є мене навичліть. Я дивлюся на її обличчя і бачу в ньому кожну рису самого себе, розчинену в ніжній жіночності Софії. Ті ж самі очі, той самий характерний розріз темно-карих, майже чорних дзеркал душі, які зараз із чистою дитячою цікавістю вивчають мою постать крізь скло. Але найголовніше — це її підборіддя. Вольове, трохи вперте, із тією самою ледь помітною ямочкою по центру, яку вона намагається смішно кусати своєю нижньою губкою, коли про щось глибоко замислюється. Моя точна, безумовна копія. Генетичний маркер, який Софія не змогла б приховати чи змити жодними роками розлуки та ніякою ненавистю до мене.

У цю саму секунду десь глибоко в моїй підсвідомості з оглушливим тріском рушиться остання залізобетонна стіна мого егоїзму. На зміну люті, старій образі на її матір та холодному розрахунку цинічного бізнесмена приходить щось зовсім інше. Дике. Первісне. Потужне. Те, чому я не можу дати назви, але що миттєво підкорює собі кожну клітину мого тіла.

У мені прокидається шалений інстинкт захисника. Інстинкт батька, який досі спав, замурований під товстими шарами цинізму, розчарувань та бізнес-контрактів. Ця маленька, тендітна людина на залізному ліжку — моя. Моя кров. Мій усесвіт. Моє власне серце, яке тепер б'ється поза моїми грудьми. І в мені всередині закипає шалена, тваринна рішучість, готова спалити будь-кого на своєму шляху. Я розумію, що тепер нікому, ніколи й ні за яких обставин не віддам це маля. Я переверну небо й землю, я найму найкращих світил світової медицини, я викуплю цю кляту лікарню чи побудую нову, я вирву її з лап смерті будь-якою ціною. Якщо знадобиться — я без вагань віддам їй власні органи, власне життя, бо воно все одно без залишку належить їй за цим бляклим, мутним лікарняним склом.

Я продовжую стояти, великий, суворий чоловік у дорогому чорному костюмі, який виглядає абсолютно чужорідним, майже абсурдним елементом у цьому бідному, просякнутому болем лікарняному антуражі. Я підсвідомо очікую, що Мія зараз злякається мого похмурого обличчя, незнайомого суворого дядька в темному одязі, почне плакати чи сховається під ковдру, як роблять усі діти її віку.

Але Мія раптом злегка примружує свої великі карі оченята, ніби впізнаючи в моїх рисах когось дуже рідного, когось, кого вона, можливо, щоночі бачила у своїх наївних дитячих снах чи чула про кого в тихих материнських зітханнях.

На її блідому, змученому хворобою обличчі повільно, але так упевнено розквітає неймовірно щира, тепла й сонячна посмішка, яка миттєво освітлює всю цю сіру, похмуру палату. Вона акуратно відкладає свій рожевий олівчик на ковдру, піднімає свою маленьку, худеньку ручку з медичним катетером і легенько, так привітно й довірливо махає мені пальчиками крізь товщу скла.