Глава 16. Максим

Ніч опустилася на маєток тихим, оксамитовим покривалом. У дитячій кімнаті панував напівморок, розбавлений лише м'яким, бурштиновим сяйвом нічника у формі маленького місяця. Пахло дитячим кремом, ромашковим чаєм і цим нестерпно рідним запахом Софії, який зводив мене з розуму щоразу, коли я опинявся поруч.

Я зайшов тихо, майже безшумно, намагаючись просто побажати Мії добраніч. Вона лежала під легенькою ковдрою, обіймаючи того самого рожевого зайця, а Софія сиділа на краю ліжка й тихо читала їй книжку. Побачивши мене, Софія замовкла і злегка напружилася, але не пішла.

Я підійшов ближе і присів на карачки біля ліжечка, опинившись на рівні очей дівчинки.

— Ти вже лягаєш спати, малеча? — тихо запитав я, зазираючи в її великі, ясні очі.

Мія покрутила в руках вушко зайця, насупила лобик, а потім раптом подивилася на мене абсолютно дорослим, випробувальним поглядом.

— Дядько Макс... — прошепотіла вона, трохи вагаючись. — А ти... ти мій тато?

У кімнаті миттєво запала така дзвінка, мертва тиша, що стало чути, як за вікном шурхотить листя.

Я відчув, як у мене всередині все обірвалося й летить у прірву. Поруч зі мною різко застигла Софія. Вона буквально припинила дихати. Я мигцем глянув на неї — її обличчя зблідло до кольору крейди, а в розширених від жаху очах читалася дика, панічна прохання: «Ні, прошу тебе, тільки не зараз, її серце не витримає!» Вона боялася травмувати дитину раптовою правдою, боялася емоційного шоку.

Моє серце калатало десь у горлі. Я змусив себе зробити глибокий вдих, перевів погляд назад на Мію і м'яко, заспокійливо посміхнувся.

— А ти... ти б хотіла, щоб я був твоїм татом, Мію? — тихо, з прихованим трепетом запитав я.

Дівчинка кліпнула віями, на її губах з'явилася сором'язлива, але неймовірно тепла посмішка, і вона впевнено, без тіні сумніву кивнула: — Так. Дуже-дуже хотіла б.

У мене в горлі встав важкий, пекучий ком. Мене розчулило це коротке «так» настільки сильно, що на мить перед очима все розмилося. Ця маленька дівчинка, моя рідна кров, про яку я не знав п'ять років, так легко прийняла мене. Я простягнув руку й обережно, кінчиками пальців, торкнувся її шовковистої щоки.

— Тоді слухай мене уважно, — прошепотів я з такою силою й щирістю, на яку тільки був здатний. — Я обіцяю тобі... Я завжди буду твоїм татом. Завжди, чуєш? Щоб не сталося.

Мія радо зітхнула, тулячись щокою до моєї долоні, але одразу ж замислилася і поставила наступне, найболючіше запитання: — А де ж ти був раніше? Чому ти так довго до нас не приходив?

Софія закрила очі, злегка відвернувшись, і я побачив, як по її щоці прокотилася одна-єдина сльоза.

— О, це довга історія, — я усміхнувся, сівши на край матраца і міцніше перехопивши її маленьку ручку. — Розумієш, мій корабель був у дуже далекому, секретному плаванні. Я плив через бурхливі океани, повз високі скелі та шторми, тому що шукав одну дуже важливу річ... Я шукав магічну зірку, яка зможе зробити твоє хоробре серце найсильнішим у світі. Це плавання зайняло багато часу. Але тепер мій корабель повернувся в порт. І більше він ніколи, чуєш, ніколи від тебе не попливе. Я завжди буду поруч.

Мія слухала мене, затамувавши подих. Вона полегшено зітхнула, її повіки почали повільно злипатися. — Казковий корабель... — тихо пролепотала вона, згортаючись калачиком. — Це добре, тату...

Вона заснула буквально за пару хвилин, міцно стискаючи мою долоню.

Ми ще довго стояли поруч у напівтемряві дитячої палати, слухаючи її рівне, спокійне дихання. Нічник відкидав довгі тіні на стіни.

Софія стояла всього за пів кроку від мене. Від неї йшло м'яке тепло. Мене тягнуло до неї з якоюсь нелюдською, дикою силою. Мені до болю у суглобах хотілося зробити цей крок, обійняти її ззаду за талію, притиснути до себе, уткнутися носом у її шию і вибачитися за весь той біль, який ми заподіяли один одному.

Але я стримав свій палкий порив. Зтиснув кулаки в кишенях штанів, випалюючи внутрішній голод. Я не мав права цього робити. Я не мав права зраджувати Нору і руйнувати її життя перед самим весіллям, поки не знав усієї правди. Поки в моїй голові не склався цей бісів пазл.

Я повільно повернув голову до Софії. Вона дивилася на сплячу доньку, і в її погляді було стільки сумного, виснажливого кохання, що це розривало мені душу.

— Софіє... — тихо, майже беззвучно прошепотів я, щоб не розбудити Мію.

Вона повільно перевела на мене свої темні, стомлені очі.

— Скажи мені правду, — мій голос прозвучав глухо, важко. — Чому? Чому ми розійшлися п'ять років тому? Навіщо ти так вчинила? Чи воно... чи воно було того варте?

Я чекав чого завгодно: спалаху гніву, виправдань, сліз, чергової брехні. Але Софія лише довго й уважно дивилася мені в очі. У її погляді не було агресії — лише безкрайній, крижаний смуток і глибока розчарованість.

Вона ледь помітно хитнонула головою і прошепотіла у відповідь, вирубуючи кожне слово на моєму серці:

— Ти так нічого і не зрозумів, Максиме.

Не чекаючи моєї реакції, вона безшумно розвернулася і тихо вийшла з дитячої, залишивши мене самого в темряві — з її словами, які лунали в моїй голові, наче вирок.