Глава 15. Софія. Нора

Софія

Ранок зустрів мене нестерпною, майже фізичною ніяковістю. Після нічного вибуху на кухні повітря в маєтку, здавалося, загусло. Мої губи досі горіли, а шкіра на зап'ястях, де лишилися невидимі відбитки його пальців, ніби випромінювала жар. Коли ми випадково перетнулися в коридорі біля медичного крила, я ледь змусила себе не відвести погляд. Максим ішов назустріч — знову в своєму бездоганному, застебнутому на всі ґудзики костюмі, з кам'яним обличчям. Ми пройшли повз один одного, як абсолютно чужі люди, але я помітила, як сліпо він дивився вперед і як міцно були стиснуті його щелепи. Ми обоє старанно вдавали, що нічого не сталося. Що не було тієї шаленої пристрасті, яка ледь не спалила нас кілька годин тому.

Цю задушливу напругу розрядив приїзд професора — провідного кардіолога, який контролював підготовку Мії до операції.

Він довго оглядав доньку, вивчав свіжі графіки кардіомонітора, а потім попросив нас із Максимом вийти до вітальні. Обличчя лікаря було серйозним.

— Показники Мії зараз у межах норми, але серце надто слабке, — прямо сказав професор, переводячи погляд із мене на Максима. — Будь-яка зміна емоційного фону для неї зараз — колосальний ризик. Діти тонко відчувають усе, що відбувається навколо. Якщо в домі є стрес, напруга чи конфлікти між вами... батьками, це миттєво б'є по її соматиці. Їй потрібен абсолютний спокій, тепло і позитивні емоції. Від вас обох. Це так само важливо, як і медикаменти. Зрозуміли мене?

Коли лікар поїхав, ми залишилися стояти посеред великої зали. Слова «між вами, батьками» досі висіли в повітрі важким тягарем. Це був момент, коли нам довелося укласти негласне, крихке перемир'я. Наші особисті образи, ненависть і нічне божевілля мали бути поховані. Заради Мії.

Максим повернувся до мене, його погляд пом'якшав, але в ньому читалася рішучість. Я зрозуміла, про що він думає, і паніка знову ворухнулася в грудях.

— Максиме, почекай, — тихо зупинила я його, зробивши крок назустріч. — Нам треба обговорити один момент. Вона... Мія не знає, що ти її тато. Вона думає, що ти просто добрий чарівник, господар цього будинку, який допомагає їй одужати.

Максим насупився, у його очах спалахнув протест, але я благально склала руки на грудях:

— Прошу тебе, нічого їй не кажи. Принаймні до операції. Для неї це буде надто великий емоційний шок, її серце просто не витримає такого потрясіння зараз. Давай почекаємо, поки все мине.

Він мовчав кілька довгих секунд, важко дихаючи. Я бачила, як у ньому бореться гордість батька та раціональний страх за життя дитини. Зрештою, він ледь помітно кивнув.

— Добре, Софіє. Тільки до операції.

Ми разом увійшли до кімнати Мії. Донька сиділа на ліжку, перебираючи олівці. Побачивши нас обох, вона спочатку здивовано кліпнула оченятами, відчуваючи зміну атмосфери. Замість звичної холоднечі, ми з Максимом намагалися триматися спокійно й навіть усміхатися.

Максим підійшов ближче. Цього разу він не виокремлював себе, а просто присів на край ліжка.

— Привіт, малеча, — м'яко вимовив він. — Не нудно тут самій? Хочеш, вийдемо в сад?

Мія подивилася на мене, шукаючи підтвердження. Я кивнула й тепло посміхнулася. Дівчинка несміливо протягнула до нього свої маленькі ручки. Я затамувала подих, коли Максим — цей величезний, сильний чоловік, який керував мільйонними бізнесами — вперше обережно взяв нашу доньку на руки. Він тримав її так трепетно, наче вона була зроблена з найтоншого кришталю.

Ми влаштувалися в саду під розлогою тінню старої сосни. Мія сиділа поруч із Максимом на м'якому пледі, розглядаючи його великі годинники. І тоді він почав розповідати казку.

— В одному далекому королівстві, — тихо, своїм низьким, заспокійливим баритоном почав Максим, — жила маленька, але дуже відважна принцеса. У неї було особливе серце — Хоробре Серце. Воно вміло бачити дива, але іноді воно втомлювалося, бо в ньому жило забагато світла. І от одного дня великий лицар присягнув захищати цю принцесу від усіх вітрів і штормів, щоб її серце відпочило і набралося магічної сили перед головною перемогою...

Мія слухала його, затамувавши подих, заглядаючи йому в обличчя. А я дивилася на них обох, і крижаний панцир, який я так ретельно вибудовувала навколо свого пораненого минулого п'ять років поспіль, уперше дав тріщину. Лід почав повільно, болісно танути. Я бачила в Максимі не ворога, не тирана, а батька, який щиро намагався захистити свою дитину. У цю хвилину ми нарешті об'єдналися навколо нашої Мії, забувши про війну.

Нора

Я не чула їхніх слів, але бачила все надто чітко через велике панорамне вікно вітальні, що виходило в сад.

Мої пальці настільки сильно стиснули кришталевий келих, що шкіра побіліла, а на склі з'явилася ледь помітна тріщина. Ця ідилічна картина — Максим, Софія і це бісове дитя, які разом сміялися під деревом — виглядала як ідеальна родинна листівка. Родинна листівка, в якій для мене не було місця.

Моє обличчя спотворилося від дикої, некерованої злості. Максим малює їй казочки. Він дивиться на цю сіру мишу так, ніби вона — центр його всесвіту, хоча ще вранці переконував мене, що все контролює. Мій статус, моє майбутнє весілля, мої гроші й положення в суспільстві — усе це зараз стояло під смертельною загрозою.

Я повільно відступила від вікна, і на моїх губах з'явилася холодна, жорстока посмішка. М'які методи закінчилися. Якщо Максим не може сам викинути цей непотріб зі свого життя, я допоможу йому прийняти правильне рішення. Часу до суботи майже не залишилося, а отже, настав час для мого головного ходу. Ходу, після якого Софія вилетить із цього маєтку раз і назавжди — з ганьбою, яку Максим ніколи їй не пробачить.