Глава 11. Софія

Ранок у маєтку Максима починається із пригнічувальної, майже цвинтарної тиші. Цей величезний будинок, попри свою розкіш, здається мені величезним склепом, де кожен крок відлунює від високих стель. Близько сьомої ранку я чую глухий, потужний гуркіт його позашляховика, який швидко віддаляється від будинку. Господар поїхав на роботу, залишаючи по собі лише ледь помітний шлейф дорогих парфумів та важку енергетику контролю. Його відсутність приносить мені короткочасне полегшення, але воно миттєво випаровується, варто мені спуститися на перший поверх, щоб набрати теплої води для Мії. Кожен рух у цьому чужому просторі дається мені з зусиллям, наче я перебуваю під постійним наглядом прихованих камер.

Нора не поїхала з ним. Вона спеціально залишилася, і я розумію це тієї ж миті, як помічаю її постать у холі.

Вона випливає з вітальні мені назустріч, ліниво тримаючи в руках порцелянову чашку з кавою, від якої тягнеться тонка цівка ароматного диму. На ній шовковий халат кольору пудри, який м'яко шурхотить при кожному кроці, а на обличчі — та сама бездоганна, солодка посмішка, яку вона вчора демонструвала Максиму. Але тепер, коли його немає поруч, ця посмішка виглядає як натягнутий на череп пластик, оголюючи її справжню суть. Отрута в її очах більше не прихована, вона блищить на самому дні її доглянутих зіниць.

— О, Софіє, доброго ранку, — співає вона своїм оксамитовим голосом, від якого мені хочеться здригнутися, наче від дотику холодної сталі. — Як спалося на нового місці? Розумію, після твоїх орендованих кутків цей простір може лякати своєю масштабністю. Я якраз збиралася пройтися будинком, оновити деякі деталі. Дизайнери привезли дещо для нашого весілля. Ходімо, я влаштую тобі екскурсію. Тобі ж корисно знати, де ти перебуваєш і хто тут справжня господарка.

Я хочу відмовитися, розвернутися і піти назад до Мії, захистити себе від її присутності, але Нора владно перехоплює мій лікоть. Її довгі пальці з бездоганним манікюром впиваються в мою шкіру з несподіваною, болісною силою, не залишаючи шансу на відступ.

— Не бійся, я не кусаюся, — тихо, майже інтимно шепоче вона мені на вухо, обпікаючи гарячим подихом із запахом кави, і змушує йти за собою до великої зали.

Цей обхід будинку перетворюється на витончені психологічні тортури, де кожен крок прорахований для мого приниження. Нора підводить мене до величезного мармурового столу, заваленого зразками весільних запрошень із золотим тисненням, шовковими стрічками та ескізами триповерхового кондитерського шедевра. Вона демонстративно перебирає їх своїми тонкими пальцями, стежачи за кожною мікромімікою на моєму обличчі.

— Максим наполіг на найдорожчому декорі, — зневажливо кидає вона, розглядаючи дороге мереживо на світлі. — Він такий щедрий, коли кохає жінку і прагне виконати будь-яку її забаганку. Хоча, кому я це розповідаю... Ти ж знаєш лише його гнів та зневагу. А для мене він зовсім інший. Такий палкий, такий ніжний коханець... Кожної ночі він доводить мені, як сильно мене цінує. На руках готовий носити в нашій спальні. Повір, Софіє, чоловік, який так шалено віддається жінці в ліжку, ніколи не згадає про своє брудне, нікчемне минуле.

Я мовчу. Стискаю пальці в кулаки так сильно, що нігті болісно впиваються в долоні, і запекло дивлюся в панорамне вікно, де вікові сосни хитаються від вітру. Мені начхати на їхнє ліжко. Мені начхати на їхнє весілля. Я повторюю це собі як мантру, намагаючись виставити ментальний щит, але слова Нори все одно б'ють під дих, ворушачи на самому дні душі залишки мого власного, давно похованого болю. Вона б'є туди навмисно, вивірено, як професійний кат.

— Ой, здається, нам пора повернутися, я зовсім забула про час, — Нора раптом різко міняє напрямок, її шовковий шлейф злітає в повітря, і вона прямує до сходів, що ведуть до медичного крила Мії.

Ми піднімаємося на другий поверх, де повітря здається більш стерильним і прохолодним. Коли ми проходимо повз напіввідчинені двері палати моєї доньки, звідти доноситься ледве чутне, ритмічне пищання кардіомонітора, яке в цій тиші звучить як відлік бомби уповільненої дії. Мія тихо, ледь чутно розмовляє зі своєю нянею, вигадуючи якісь дитячі історії.

Нора раптом зупиняється як укопана. Її обличчя миттєво спотворюється такою глибокою огидою, наче вона наступила на щось брудне. Вона зморщує свій ідеальний ніс і голосно, роздратовано зітхає, дивлячись на білі двері:

— Боже, цей постійний шум... Ці бісівські апарати зводять мене з розуму і псують увесь інтер'єр. Моєму будинку не потрібна атмосфера моргу, Софіє. Твоє дитя створює надто багато проблем для нашого комфорту з Максимом. Якщо вона збирається так голосно помирати тут щодня, я попрошу Макса перенести все це обладнання кудись у підвал, подалі від моїх очей...

Усередині мене в цю ж секунду щось із тріском лопається. Вся моя стриманість, весь мій тваринний страх зірвати угоду й залишитися без грошей — усе згорає в одну мить, коли ця тварюка відкриває свого рота в бік моєї хворої дитини. Материнський інстинкт вибухає в мені диким, первісним і неконтрольованим гнівом, який затоплює свідомість.

Я роблю різкий, блискавичний крок уперед, буквально врізаючись своїм тілом у простір між Норою та дверима палати. Заступаю собою вхід, як розлючена вовчиця, готова перегризти горло за своє вовченя. Мій погляд стає настільки жорстким, гарячим і крижаним водночас, що Нора мимоволі сахається назад на своїх підборах, ледь не розхлюпуючи залишки кави зі своєї порцелянової чашки на світлий мармур.

— Стули пельку, — мій голос більше не тремтить від слабкості. Він звучит тихо, майже пошепки, але в ньому стільки залізної, смертельної погрози, що повітря навколо нас буквально замерзає. — Ти можеш скільки завгодно вихвалятися своїм весіллям, сукнями чи тим, що ви робите з Максимом у ліжку. Мені абсолютно байдуже на твій ярмарок марнославства. Але якщо ти ще хоч раз розкриєш свого брудного рота в бік моєї доньки, або якщо я просто побачу твою тінь біля цих дверей...