Глава 12. Максим

Я кидаю офіс посеред дня. Вперше за останні п'ять років робота, яка завжди була моїм повітрям і моїм єдиним порятунком, починає душити. Цифри в контрактах розпливаються, а наради здаються безглуздим марнуванням часу. Всі мої думки, хоч як сильно я намагаюся це заперечувати, прикуті до маєтку. До другої половини будинку, де тепер оселилося моє минуле.

Я повертаюся на кілька годин раніше. Не заходжу через парадний вхід, а йду в обхід, через терасу, що веде вглиб саду. Мені потрібно остудити голову.

Яскраве денне сонце пробивається крізь густі крони вікових сосен, розливаючись золотими плямами по білій мармуровій лавці в глибині алеї. І саме там я бачу їх.

Софія і Мія.

Дівчинка сидить на колінах у матері, підставивши обличчя теплому промінню. Софія тримає в руках старий дерев'яний гребінець і з неймовірною, майже невагомою ніжністю розчісує темно-каштанові кучері моєї доньки. Вони про щось тихо шепочуться, а потім Мія закидає голову назад, і сад вибухає їхнім спільним, чистим, дзвінким сміхом. Цей звук живий. Він настільки не в'яжеться з моїм холодним, стерильним світом, що я мимоволі зупиняюся.

Ця картина б'є мене під дих із такою силою, що мені стає важко дихати. Усередині спалахує дике, майже тваринне почуття власності, змішане з гострою, підлою заздрістю. Вони мої. Дівчинка — моя абсолютна копія, моя кров. Софія — жінка, яка колись належала мені кожною клітиною свого тіла. Але зараз я стою за двадцять кроків від них, у своєму дорогому, сковуючому рухи костюмі, і відчуваю себе жалюгідним чужинцем, якого просто викреслили з цього ідеального всесвіту. Вони щасливі без мене. Вони сміються без мене. І це викликає в мені глуху лють.

Я роблю крок уперед. Суха трава ледь чутно приминається під моїми туфлями, але цього достатньо.

Сміх миттєво обривається. Наче за помахом чарівної палички, тепло випаровується з повітря. Софія здригається, її пальці з гребінцем завмирають, а спина напружується, перетворюючись на крижану струну. Вона обертається, і в її синіх очах миттєво зводиться колишня залізобетонна стіна.

Мія теж помічає мене. Вона дивиться своїми великими карими очима — тими самими, якими так сміливо махала мені крізь скло лікарні. Але зараз, коли я стою перед нею реальний, великий, похмурий чоловік, вона ніяковіє. Дівчинка злякано соромиться, ховає обличчя за плече Софії й судомно хапається маленькими пальчиками за її просту кофту.

Цей її жест — пошук захисту у матері від мене — ранить мою гордість.

Я підходжу ближче і змушую себе присісти на одне коліно перед лавкою, намагаючись пом'якшити свій зазвичай жорсткий голос, що дається мені з величезним зусиллям.

— Привіт, Міє, — вимовляю я, дивлячись на її вперте підборіддя. — Як ти почуваєшся? Тобі подобається твій новий сад?

Мія лише сильніше втискається в Софію, перелякано переводячи погляд із мене на матір. Вона мовчить, не наважуючись зробити ні кроку назустріч.

— Вона просто втомилася від ранкових процедур, Максиме Сергійовичу, — сухо обриває мою спробу зближення Софія.

Її тон б'є по вухах своєю підкресленою, офіційною прохолодою. Вона поводиться зі мною так, ніби ми перебуваємо на засіданні ради директорів, а не в саду мого власного будинку. Жодної емоції на обличчі, жодного натяку на наше спільне минуле.

Софія акуратно спускає Мію з колін і просить няню, яка якраз підійшла, завести дівчинку в будинок. Як тільки дитина йде, Софія повертається до мене, випроставшись у повний зріст. Вона дістає з папки медичні роздруківки з ранковими аналізами та графіком візитів кардіолога, які я вимагав надавати мені щодня.

— Ось звіти, як ви просили, — говорить вона рівним, безликим голосом бізнес-партнера. — Показники стабільні. Лікарі підтвердили, що стерильний режим у будинку допомагає. Транспортування не погіршило стан. Ми чітко дотримуємося всіх ваших правил.

Мене це дратує. Дратує до скреготу зубів. Вона живе під моїм дахом. Вона їсть мою їжу, її доньку рятують мої гроші, найкращі хірурги світу працюють на мене. Я купив усе її життя, підімкнув його під свій абсолютний контроль, але я не маю жодної влади над її емоціями. Вона може підкорятися моїм наказам, але її душа залишається для мене неприступною фортецею. Ця її горда, крижана відстороненість виводить мене з рівноваги набагато сильніше, ніж будь-який відкритий бунт.

Вона продовжує щось говорити, вказуючи пальцем на якісь цифри в медичній картці, пояснюючи дозування ліків на вечір. Її голос звучить монотонно, правильно, професійно.

А я раптом ловлю себе на думці, що взагалі її не чую.

Слова Софії перетворюються на білий шум. Мій погляд мимовільно опускається нижче друкованих рядків. Я дивлюся не на документи, які тримаю в руках, а на її губи. На те, як вони швидко рухаються, як вона злегка, нервово прикушує нижню губу, залишаючи на ній рожевий слід, і як напружується маленька жилка на її шиї. Усередині мене, пропікаючи броню п'ятирічної ненависті, з новою, страшною силою прокидається голодне, давно забуте жадання.