Глава 23. Софія

Ніч уже повністю накрила місто, а дощ позаду перетворився на важку, мрячну тишу. Коли я ступаю на поріг власного маєтку, затишок рідного дому зустрічає мене гнітючою, натягнутою як струна атмосферою.

Я роблю глибокий вдих, намагаючись змити з душі залишки паніки. У голові досі лунає спокійний голос лікаря про те, що Мія стабільна, але серце все одно стискається від кожного спогаду про її бліде обличчя під крапельницею.

У вітальні на мене вже чекає буря.

Нора ходить з кутка в куток, наче загнаний у клітку хижак. Вона досі в весільній сукні, але мереживо пом'яте, фата скинута на диван, а на обличчі під пасмами розпатланого волосся — палаюча, дика лють. Побачивши мене, вона застигає і миттєво вибухає.

— Ти з'явився?! — її голос зривається на ультразвук, лунаючи відлунням від високих стель. — Ти уявляєш, що сьогодні сталося?! Ти маєш хоч найменше уявлення, через що я пройшла?! Сотні гостей! Усі журналісти міста! Мої батьки, твої партнери! Я стояла там як остання дурепа, поки ти просто розвертався й тікав! Це ганьба, Максиме! Це абсолютний, незмивний сором на все життя!

Вона заходиться істеричним криком, штовхаючи кришталеву вазу на столі. Та з брязкотом розлітається на сотні уламків по мармуровій підлозі.

Я навіть не здригаюся. Дивлюся на неї абсолютно порожнім, закрижанілим поглядом. Усе це — її сукня, камери, зіпсоване свято, чужий поголосок — здається мені таким дріб'язковим і брудним порівняно з життям моєї дитини, що всередині спалахує глухий, небезпечний гнів.

Краєм ока помічаю, що Софія тінню ковзає в свою кімнату. Нора навіть не помічає її і це на краще.

— Замовкни, — коротко, карбуючи кожну букву, кажу я.

— Що?! — Нора знову задихається від обурення. — Я маю мовчати?! Після того, як ти розтоптав моє репутацію?!

— Моя донька була в реанімації між життям і смертю, Норо, — мій голос лунає так низько й загрозливо, що повітря між нами вмить важчає. — І якщо для тебе важливіші фотографії в журналах і позолочені декорації, то нам узагалі немає про що говорити.

Я роблю крок до неї, і вона мимовільно відступає на півкроку назад, здригаючись від мого виразу обличчя.

— Весілля переноситься, — витискаю я. — На невизначений термін. Мені зараз не до урочистостей і не до вистав для публіки.

— На невизначений?! — Нора біліє. Вона затуляє рот долонею, її очі розширюються від справжнього жаху.

У її голові миттєво клацає розрахунок. Вона бачить перед собою не просто провиненного нареченого, якого можна задушити сльозами чи скандилувати соромом. Вона бачить чоловіка, який прямо зараз готовий відрізати її від свого життя, від свого статусу й від своїх мільйонів. Вона розуміє, що перегнула палицю і ризикує втратити абсолютно все.

На моїх очах відбувається вражаюча метаморфоза.

Істерика зникає за секунду. Вона змикає губи, робить глибокий вдих, і її обличчя пом'якшується. Очі, що секунду тому палали люттю, раптово наповнюються фальшивими, але такими переконливими сльозами каяття. Нора миттєво «вмикає» святу.

— Максиме... Боже, вибач мені, — прошепоче вона, роблячи крок до мене й благально простягаючи руки. — Пробач, я... я просто була в абсолютному шоці. Я не знала, що робити з цим тиском, з пресою... Я так перелякалася за наш день. Але ти правий. Абсолютно правий.

Вона підходить ближче і, ніжно торкаючись мого плеча, зазирає в очі з виразом безмежного співчуття:

— Життя Мії — це найголовніше. Як вона? Я... я ж теж неймовірно хвилююся за неї, Максиме. Вона ж зовсім крихітка. Весілля почекає, скільки потрібно. Поки дівчинка не одужає повністю. Я поруч, я все розумію і підтримую тебе.

Я дивлюся на цю швидку зміну масок із важким відчуттям огиди. Вона грає свою роль ідеально, але я більше не бачу в цьому щирості. Проте сперечатися зараз немає ані сил, ані бажання.

— Дякую за розуміння, — сухо відповідаю я, відстороняючись. — Я буду в кабінеті.

У цей момент у моїй кишені вібрує телефон. Я негайно висмикую його — дзвонить той самий сивий лікар із дитячої клініки.

— Так, лікарю, — гарячково відповідаю я, розвертаючись до вікна.

— Пане Максиме, доброї ночі. Хочу вас заспокоїти: стан Мії повністю стабільний, вона спокійно спить, показники в нормі, — чується в слухавці впевнений голос. — Але ми провели повторний консиліум за результатами вечірніх аналізів.

— Щось не так? — серце знову робить небезпечний стрибок.

— Навпаки. Сьогоднішній криз показав, що ми не можемо більше чекати й ризикувати. Організм дає збій. Тому ми радимо не відкладати планову операцію, як планувалося раніше. Ми мусимо провести її якнайшвидше — буквально днями, як тільки стабілізуємо стан Мії після сьогоднішнього нападу.

— Я зрозумів, — моє тіло знову натягується, як струна, але цього разу від рішучості. — Всі фінансові та організаційні питання я беру на себе. Робіть усе необхідне.

Я скидаю виклик і стискаю телефон у кулаку. Часу більше немає. Гра в ідеальне життя скінчилася. Попереду — головний бій за життя моєї доньки, і я зроблю все, щоб витягнути її з цього пекла.