Глава 8. Софія

Коли я виходжу з кабінету головного лікаря, тримаючи в затерплих пальцях стос підписаних дозволів на транспортування, мені здається, що я випила отруту. Кожен подих дається з болем. Наша стара міська лікарня раптом починає здаватися ще тіснішою, а коридор — безкінечним.

Я одразу бачу його. Максим стоїть біля вікна, засунувши руки в кишені штанів. Його піджак розстебнутий, а плечі напружені так, ніби він тримає на собі небосхил. Він щойно відійшов від дверей палати Мії. Я помічаю, як важко ходить його втягнута в дорогий шовк сорочки спина. Коли мої підбори тихо цокають по лінолеуму, він різко розвертається. Мій подих переривається. Маска холодного, безжального циніка знову надійно припаяна до його обличчя, але в глибині його темно-карих очей палає таке небезпечне, первісне полум'я, що мені хочеться зробити крок назад.

— Документи підписані? — його голос звучит відсторонено, як на діловій нараді.

— Так, — я ковтаю клубок у горлі й притискаю папери до грудей, наче щит. — Головний лікар сказав, що реанімобіль можна викликати на завтрашній ранок...

— Реанімобіль моєї клініки вже виїхав, — безжально перебиває він мене, навіть не дослухавши. — За дві години Мію перевезуть до столиці, в приватний кардіоцентр. Найкращі хірурги країни вже вивчили її карту. Вони готують план операції. Гроші перераховані в повному обсязі.

Полегшення б'є по моїх натягнутих нервах так сильно, що в мене ледь не підкошуються коліна. Моя дівчинка житиме. Цей кошмар із п'ятьма нулями на бланку закінчився. Я заплющую очі на секунду, шепочучи німе «дякую» кудись у порожнечу, але Максим не дає мені оговтатися. Він робить крок уперед, зменшуючи відстань між нами, і я знову відчуваю себе загнаною в кут здобиччю.

— А тепер слухай мої умови, Софіє, — його тон стає тихішим, але від цього кожне слово важить тону. — До операції залишається трохи менше трьох тижнів. Мії потрібен абсолютний спокій, специфічний догляд і повна ізоляція від будь-яких інфекцій. Після операції реабілітація триватиме місяці. На весь цей час ти і Мія переїжджаєте до мого заміського маєтку.

Слова Максима падають на мене як крижаний душ. Моє серце робить шалений переверт. Переїхати до нього? Жити під одним дахом із чоловіком, який мене ненавидить, який щойно пообіцяв мені розплату? Дивитися щодня в ці караючі очі й удавати, що нічого не відбувається?

Гордість, яка спала останні дні під гнітом відчаю, миттєво піднімає голову, обпікаючи мої щоки гарячим рум'янцем.

— Ні! — випалюю я, і мій голос відлунює від порожніх стін коридору. — Про це не може бути й мови, Максиме! Я вдячна за гроші, я поверну кожну копійку, скільки б років мені на це не знадобилося. Але жити в твоєму будинку я не буду. Я не буду твоєю утриманкою! Я знайду орендовану квартиру в столиці, близько до клініки, я зможу...

Максим раптом видає короткий, тихий і неймовірно страшний смішок. Він робить ще крок, змушуючи мене втиснутися спиною в холодну пофарбовану стіну. Його велика долоня лягає на стіну прямо над моїм плечем, блокуючи будь-який рух. Я відчуваю його парфуми — дорогий аромат шкіри та дерева, який колись зводив мене з розуму, а зараз душить.

— Квартиру? — перепитує він, і в його голосі стільки отруйного презирства, що мені стає фізично боляче. — В якій пил, протяги, чужі бактерії в під'їзді й сусіди з перфораторами за стіною? Ти збираєшся тримати дитину з критичною вадою серця в бетонній коробці, поки я маю можливість забезпечити їй найкраще? Ти знову хочеш увімкнути свою безглузду, горду Софію за рахунок здоров'я моєї доньки?!

Слово «моєї» він виділяє так сильно, ніби вбиває цвях у мою совість. Мій рот відкривається, щоб заперечити, але він б'є далі, точно знаючи, де мої найслабші місця.

— У моєму будинку буде облаштована окрема медична зона. Там стерильні умови, які підтримує спеціальна система вентиляції. Там працюватимуть дві приватні няні з медичною освітою, яких я вже наказав найняти. Там цілодобова приватна охорона і закрита територія, де Мія зможе дихати свіжим повітрям без ризику підхопити вірус від випадкових перехожих. Ти можеш дати їй це в орендованій хрущовці, Софіє? Ну же, дай мені відповідь!

Я мовчу. Мені здається, що він б'є мене батогом по живому м'ясу. Сльози безсилля закипають в очах, але я запекло ковтаю їх. Він правий. Яка квартира? Які чужі кутки, коли дитині потрібна майже операційна чистота й абсолютна тиша? Моя гордість зараз виглядає як егоїстичний злочин проти власного маляти.

Я повільно опускаю голову. Плечі безсило никнуть. Папка з документами ледь не вислизає з моїх пальців, але Максим перехоплює її, випадково торкаючись моєї шкіри. Цей короткий дотик обпікає мене як розпечене залізо. Я капітулюю. Повністю. Заради Мії я добровільно заходжу в цю золоту клітку, яку він для мене збудував.

— Добре, — шепочу я в його бездоганно випрасувану сорочку. — Ми приїдемо.

Максим повільно відступає, повертаючи мені простір для подиху. На його обличчі немає жодної триумфальної посмішки — лише задоволення мисливця, чия пастка зачинилася влучно і вчасно. Він розвертається до виходу з коридору, готовий піти й дати розпорядження своїм людям.

Але біля самих дверей він на мить зупиняється. Не обертаючись до мене, кидаючи слова через плече, він додає те, що остаточно вибиває землю з-під моїх ніг:

— Розумне рішення. І ще одне. Моя наречена Нора має про це знати. Ми не ховатимемося. Доведеться вас познайомити.