Глава 14. Нора. Максим

Нора. 

Сон не йшов. Я крутилася на шовкових простирадлах нашого величезного ліжка, але вони здавалися мені надто слизькими й холодними. Тиша маєтку тиснула на вуха. Останні дні я жила в постійній напрузі: поява цієї злидарки Софії та її хворої дитини руйнувала мій ідеально прорахований світ. Я відчувала, як контроль, який я вибудовувала роками, починає вислизати крізь пальці, наче сухий пісок.

Відчуваючи задушливу сухість у горлі, я накинула на плечі пудровий шовковий халат і тихими, майже невагомими кроками рушила вниз. Мені просто потрібна була склянка холодної води, щоб угамувати внутрішню тривогу.

Я вже майже підійшла до холу, коли почула дивні звуки. Різке світло з кухні тонкою смугою розрізало темряву коридору. Я збиралася зробити крок уперед, але важке, уривчасте дихання і глухий, болісний стогін змусили мене застигнути на місці.

Затамувавши подих, я сховалася в глибокій тіні за масивною колоною і зазирнула всередину.

Те, що я побачила, змусило моє серце пропустити удар, а пальці судомно впитися в тонку тканину халата. Максим. Мій бездоганний, завжди стриманий, холодний Максим, якого я жодного разу не бачила без маски абсолютного самовладання, зараз виглядав як божевільний. Він буквально вдавлював Софію в стіну. Його великі руки жорстко, з диким, майже тваринним голодом стискали її тіло, а пальці були заплутані в її розпущеному волоссі. Вони цілувалися з такою шаленою, руйнівною пристрастю, якої він ніколи — ніколи — не виявляв до мене. Це не було просто хвилинне бажання. Це була абсолютна, невиліковна одержимість. А Софія, ця святоша, відповідала йому з такою ж дикою силою.

Всередині мене спалахнула пекуча, чорна лють. Моє обличчя спотворилося від огиди й диких ревнощів. Але одразу за люттю прийшов холодний, липкий страх. Страх втратити все. Статус майбутньої дружини мільйонера, розкішне життя, нескінченні рахунки, положення в суспільстві — усе моє омріяне майбутнє трималося на весіллі, до якого залишалися лічені дні. Якщо ця сіра миша поверне Максима, я залишуся ні з чим.

Не видавши себе жодним звуком, я повільно, крок за кроком, відступила назад у темряву коридору і повернулася до своєї спальні. Жодні м'які сцени, жодні тонкі жіночі маніпуляції та розмови про весілля тут уже не допоможуть. Поки Софія перебуває під цим дахом, Максим належатиме їй, навіть якщо стоятиме перед вівтарем зі мною.

Я сіла на ліжко й повільно опустила руку в кишеню халата, намацавши телефон. Час грав проти мене. До суботи залишалися лічені дні, і якщо я не зроблю щось радикальне, усе злетить у повітря. Я більше не збиралася чекати, поки Максим остаточно зірветься. Настав час для заходів, які назавжди знищать Софію в його очах, навіть якщо для цього мені доведеться піти по лезу ножа.

Максим. 

Наступного ранку я почувався жахливо. Того нічного поцілунку не мало відбутися. Це була катастрофічна помилка, хвилинна слабкість, викликана нічним адреналіном і моїми розхитаними нервами. Але чому тоді губи Софії досі пекли моє обличчя так, наче їх припекли залізом? Чому її запах — запах польових квітів та дощу — досі стояв у моїх легенях, витісняючи дорогий аромат мого власного парфуму?

Я сидів у кабінеті, безглуздо дивлячись у монітор ноутбука і намагаючись зосередитися на робочих документах. Не виходило. Всередині мене панував абсолютний хаос. Я злився на себе, злився на неї, і цей внутрішній конфлікт випалював мою витримку дотла.

Двері кабінету тихо відчинилися, і в кімнату увійшла Нора. Вона була як завжди бездоганна — легка сукня, ідеальна укладка, на обличчі ні сліду нічного безсоння. Вона підійшла ззаду і лагідно, з котячою грацією поклала руки мені на плечі, злегка розминаючи напружені м'язи.

— Любий, ти сам не свій від самого ранку, — тихо, з невимовною ніжністю промовила вона, нахиляючись до мого вуха. — Я бачу, як ти виснажений. Цей будинок став таким важким... Знаєш, я весь ранок думала про Софію та Мію.

Я здригнувся під її руками, але змусив себе розслабитися, щоб не видати свого внутрішнього звіра.

— І що ти придумала? — глухо запитав я.

— Мені здається, ти надто сильно все береш на себе, — Нора обійшла крісло і сіла на край мого столу, зазираючи мені в очі з пораненим, але розуміючим виразом. — Я бачу, як Софія поводиться. Вона... вона маніпулює тобою, Максиме. Використовує хворобу дівчинки, щоб тиснути на твою жалість, на твою провину за минуле. Вона навмисно створює цей хаос, щоб бути ближче до тебе, щоб зруйнувати те, що ми з тобою побудували. Мені так боляче дивитися, як вона висмоктує з тебе сили.

Я відвів погляд у бік вікна. Слова Нори звучали логічно, саме так, як мав би думати раціональний чоловік. Я відчував гостру провину перед нареченою. Нора була ідеальною. Вона підтримувала мене, відповідала моєму статусу, вона не зраджувала мене, на відміну від деяких. Я поважав її, поважав її право бути єдиною законною жінкою в цьому домі.

— Тобі нема про що хвилюватися, Норо, — я перехопив її долоню і злегка стиснув, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально впевнено й спокійно. — Софія нічого не доб'ється. Вона для мене — ніхто. Лише мати моєї дитини, якій потрібна медична допомога. Наше весілля відбудеться в суботу, як і планувалося. Я повністю контролюю ситуацію.

Я виправдовувався перед нею, намагаючись повернути собі колишню залізобетонну впевненість. Але як тільки Нора, задоволена моєю відповіддю, поцілувала мене в щоку і вийшла з кабінету, я безсило відкинувся на спинку крісла і заплющив очі.

Кому я брешу? Який, до біса, контроль?

Я знову згадав її губи. Її шалену відповідь на мою грубість. Вона відповіла з тією ж пристрастю, доводячи, що між нами нічого не згасло, попри роки розлуки. І це зводило мене з розуму, виставляючи повним ідіотом.

Вона мене кинула. Вона зрадила мене п'ять років тому, розтоптала мою любов і таємно забрала мою доньку. Я ненавиджу її всім серцем. Ненавиджу за той біль, який вона мені заподіяла, і за те, що вона продовжує робити зі мною зараз. Мені просто треба переспати з нею. Один-єдиний раз. Взяти своє, зняти це прокляте притягнення, випалити цей голод зсередини, помститися їй за все і назавжди забути. Це просто фізіологія. Просто незакритий гештальт.