Глава 25. Софія

Зранку кімната заповнена ніжним сонячним світлом, але в моєму горлі стоїть сухий, пекучий клубок. На ліжку розкладено рожевий дитячий рюкзачок: м’якенька піжама із зайчиками, кілька змінних речей, її улюблені шкарпетки та плюшеве ведмежа, без якого Мія не засинає жодного вечора.

Кожна річ, яку я складаю, відгукується в серці тихим трепетом. Лікарі зранку порадували: після вчорашньої кризи й терапії стан Мії суттєво покращився. Аналізи чудові, сатурація в нормі, її організм повністю готовий до завтрашнього вирішального кроку. Це найкраща новина за останні тижні, але передзавтрашній страх усе одно стискає моє тіло в лещатах.

За годину я вже в палаті приватної клініки. Мія сидить на білосніжному ліжку, з цікавістю розглядаючи малюнки на стінах. На її щоках знову з'явився легкий рум'янець, а оченята світяться звичним, дитячим зацікавленням.

Двері палати тихо прочиняються, і на порозі з'являється Максим. Він приїхав зі мною, але сказав, щоб я одразу йшла до малої, а сам він мав затриматися. Я вирішила, що йому просто треба зробити телефонний дзвінок по роботі.

Сьогодні він без звичного суворого костюма — у простій темній сорочці з качаними рукавами та джинсах. У руках у нього великий пакунок із новими фарбами для малювання та величезний іграшковий замок. Я усміхаюся. Так ось чому він не пішов одразу до малої. Хотів порадувати її новими дарунками.

— Привіт, моє сонечко, — його голос звучить так м'яко й тепло, що палата миттєво наповнюється затишком.

— Тато! — вигукує Мія, і це слово, яке вона вимовляє вже так природно, змушує моє серце прискорити свій ритм.

Максим підходить до ліжка, опускається на коліна поруч із донькою й ніжно цілує її в лобик. Його великі долоні дбайливо огортають її крихітні пальчики. Цілий день ми проводимо поруч із нею: будуємо фортеці з кубиків, розмальовуємо казкових драконів і сміємося з її вигадок. Максим повністю відключає телефон, забуваючи про бізнес, дзвінки й увесь зовнішній світ. Він існує лише для неї. І для мене.

Ближче до вечора, коли в палаті западає м'яка напівтемрява, Мія раптом затихає. Вона тулиться до мого боку, міцно тримаючи Максима за палець.

— Мамо... Тато... — тихо запитує вона, переводячи великі оченята з мене на нього. — А завтра буде боляче? Чому дядько лікар казав, що я буду довго спати?

Ми з Максимом перезираємося. Я бачу, як у його темних очах спалахує хвиля невимовного болю та батьківської ніжності. Він пересідає ближче, обережно накриваючи своєю долонею мою руку, що лежить на ковдрі Мії.

— Ні, дівчинко моя, взагалі не боляче, — м'яко й упевнено каже Максим, зазираючи їй в очі. — Завтра лікарі просто подарують тобі особливий, чарівний сон. Ти заплющиш оченята, тобі снитимуться красиві казки, а коли ти прокинешся... твоє сердечко буде абсолютно здоровим і сильним-сильним.

— Справді? — пошепки запитує Мія.

— Справді, сонечко, — долучаюся я, сковтуючи сльозу й міцніше стискаючи руку Максима під нашими пальцями. — Ти зможеш бігати, стрибати й більше ніколи не втомлюватимешся.

— І ви обоє будете поруч, коли я прокинуся? — Мія з надією дивиться на нас.

— Ми завжди будемо поруч. Обіцяю тобі, — відповідає Максим, і його погляд у цей момент спрямований не лише на доньку, а й прямо мені в душу. В цьому "завжди" лунає стільки прихованого змісту, що моїм тілом пробігають мурашки.

За п'ятнадцять хвилин Мія, заколисана розмовами й втомою, тихо засинає, розмірено сопучи у своєму ліжечку.

У палаті стає солодко-тихо. Чути лише її рівне дихання.

Ми з Максимом, не змовляючись, підводимося й відходимо до великого вікна, з якого відкривається вид на вечірнє місто, залите вогнями. Ми стоїмо так близько, що я відчуваю тепло його тіла. Повітря між нами стає гарячим, щільним і насиченим електрикою. Напруга, яка накопичувалася роками, зараз сягає свого піку, перетворюючись на щось абсолютно нове.

Максим повільно повертається до мене. Його погляд ковзає по моєму обличчю — по губах, що дрижать, по щоках, на яких ще не висохли сліди від сліз. Він піднімає руку й кінчиками пальців ледь торкається моєї щоки, знімаючи гарячу сльозу. Його дотик обпікає шкіру.

— Софіє... — тихо прошепоче він, і в його голосі стільки каяття, обожнювання й стриманої пристрасті, що мені стає важко дихати.

Я не відступаю. Я дивлюся в його очі й розумію: лід остаточно розтанув. Старі образи розсипалися. Я більше не бачу в ньому загрози чи болю з минулого. Переді мною чоловік, який кинув усе ради нашої дитини, який захищає нас і готовий підставити плече під будь-який удар.

Його обличчя нахиляється трохи ближче. Його подих торкається моїх губ, а серце в моїх грудях калатає так само шалено, як і його. Ми обоє відчуваємо це: ми стоїмо на самісінькій межі. На порозі чогось великого, справжнього й неминучого, що змінить наше життя назавжди.

Потрібно лише пройти крізь завтрашній день. Потрібно лише, щоб наше сонечко прокинулося здоровим.

— Завтра все буде добре, Максиме, правда? — тихіше за шелест мовлю я, не зводячи з нього очей.

— З нами все буде добре, Софіє. Я це знаю, — глухо відповідає він і обережно, наче кришталеву вазу, бере мою долоню у свою, притискаючи її до своїх грудей, де важко й ритмічно стукає його серце.