Глава 20. Макс

Коли Нора у вітальні заходиться виском про поліцію та зіпсоване весілля, у мене в скронях стукотить так, наче там розриваються гранати. М'язи на щелепах зводить від напруги. Я не витрачаю час на марні суперечки — мовчки розвертаюся й прямую до пункту охорони маєтку. Мені потрібні факти, а не цей істеричний галас.

Камери в будинку з міркувань приватності встановлені лише в коридорах — у спальні ніхто не заглядає. Але цього цілком достатньо.

Сідаю перед моніторами, важко дихаючи, і відмотую записи за останні дві години. Коридор другого поверху, чорно-біла чітка картинка.

О 14:20 із нашої з Норою спальні виходить служниця Дарина. Вона сполохано озирається по боках, ховаючи щось у кишеню фартуха, і швидким, поспішним кроком прямує коридором. О 14:25 вона прослизає в кімнату Софії, поки тієї немає, і виходить звідти за хвилину вже з порожніми руками.

Всередині мене вибухає темна, дика лють. Серце калатає об ребра, наче загнане.

Я викликаю Дарину до кабінету. Нора йде слідом — розпалена, готова святкувати «тріумф» і дивитися, як виганяють Софію. Але коли я без жодного слова вмикаю відеозапис на моніторі, з обличчя служниці зникають абсолютно всі барви.

— Це не те, що ви думаєте! — Дарина падає на коліна, заливаючись сльозами й здригаючись усім тілом. — Пане Максиме, простіть! У мене в родині біда, у брата термінова операція, потрібні величезні гроші! Я зайшла прибрати в спальні, побачила коробочку й спокусилася... А потім злякалася, що шукатимуть, і вирішила тимчасово сховати її в кімнаті Софії, щоб забрати пізніше! Вона нічого не знає, це все я!

— Негідниця! Злодійка! — вищить Нора, спалахуючи гнівом. Вона тут же чіпляється за цей привід, щоб знову вколоти Софію. — Я так і знала, що в цьому будинку нічого залишати просто так не можна! Скрізь комусь потрібні гроші! Негайно вижени її геть, Максиме!

Я дивлюся на Нору й відчуваю лише глухе роздратування. Вона так сліпо й розлючено накинулася на Софію у вітальні просто від ревнощів. Звісно, Нора одразу подумала на неї — адже Софії зараз до смерті потрібні кошти на операцію Мії, і для Нори це здавалося «залізним» мотивом. Вона просто скористалася нагодою, щоб принизити суперницю.

— Просто вигнати? Я думав, ти наполягатимеш на поліції… — кидаю погляд на наречену. Нора розводить руками і торкається мого плеча:

— Вона була хорошою покоївкою, хай там як. І нам не потрібен скандал перед весіллям. Просто вижени її.

— Десять хвилин на збори, Дарино. І щоб більше я тебе в маєтку не бачив, — сухо карбую я, ледь стримуючи внутрішній гнів.

— Правильне рішення, — Нора всміхається мені кутиками губ. Коли перелякана служниця вибігає, я звертаю до нареченої важкий погляд. 

— Ти при всіх звинуватила Софію у злочині. Ходімо.

 — Що? Куди? — Нора мружиться, ошелешена моїм тоном. 

— Ти підеш і вибачишся перед нею. 

— Максиме, ти жартуєш?! Щоб я вибачалася перед цією…?! 

— Ти вибачишся за безпідставне публічне звинувачення, — мій голос звучить так низько й загрозливо, що Нора розуміє: суперечки марні. Вона стуляє губи й із люттю в очах прямує за мною.

Ми заходимо до кімнати Софії. Вона сидить на краю ліжка — бліда, напружена, мов натягнута струна. Жодних сліз, лише важке, загнане очікування.

Побачивши нас на порозі, Софія піднімає прямий погляд і безживно запитує: 

— Мені збирати наші з Мією речі?

Ці слова пробивають мене наскрізь. Всередині все перевертається від болю. Вона чекала, що я знову вижену її, розтопчу, не повірю... Але я тримаю емоції під суворим контролем. Поміж нами надто багато прірв і невирішеного минулого, а поруч стоїть Нора, з якою я все ще зв'язаний зобов'язаннями перед весіллям. 

— Ні, — відповідаю, змушуючи свій голос звучати спокійно. — На камерах у коридорі видно, що обручки в твою кімнату занесла служниця Дарина. Вона зізналася, що хотіла їх вкрасти, і вже звільнена.

Я повертаюся до Нори й ледь помітно, наказово киваю їй.

Нора, ледь не давлячись власною жовчю, крізь зуби видавлює: 

— Пробач, Софіє. Я помилилася.

Софія мовчки дивиться на неї — виснажено, але з якоюсь високою, недосяжною гідністю. Вона не вимовляє ні слова у відповідь. Нора розвертається на підборах і демонстративно виходить у коридор.

Я затримуюся на порозі. Повітря між нами зіткане з несказаного болю, провини й туги, яка розриває мені груди. Мені хочеться підійти, обійняти її так міцно, щоб більше ніколи не відпускати. Але я лише дивлюся в її темні очі й шепочу — тихо, але з такою силою, в яку вкладаю всього себе:

— Я вірив тобі, Софіє. Сподіваюся, ти зможеш забути про цей наклеп.

— Мені надто часто доводиться забувати про наклеп. Звикла… — сухо каже і повільно киває, її вії дрібно тремтять. Я хочу сказати щось ще, чи може спитати, але не наважуюся. 

— Максе, де ти там? — лунає голос Нори з коридору і це змушує мене тихо покинути кімнату жінки, яку колись несамовито кохав, а зараз… Зараз не знаю, що відчуваю до неї. І усвідомлення цього тисне на мене особливо.