Глава 6. Максим

Папір тріщить під моїми пальцями з таким звуком, наче ламаються чиїсь кістки. Я запекло розриваю щільний конверт, не звертаючи уваги на лікаря, який тактовно відводить очі й відступає на крок назад. Мій пульс скажено калатає у скронях, віддаючи глухими ударами в груди. Пальці на мить зрадницьки холонуть, але я придушую цей прояв слабкості. На кону стоїть надто багато — моя репутація, моє майбутнє, вся моя вибудувана броня. Якщо це чергова брехня, я знищу Софію прямо тут. Але якщо ні...

Розгортаю білосніжний бланк. Мій погляд гарячково бігає по друкованих рядках, ігнорує складні генетичні таблиці, абревіатури хромосом та локусів, і зупиняється на самому низу сторінки. На жирному висновку експертизи. Чорні літери на мить розпливаються, перетворюючись на суцільне месиво, перш ніж зір фокусується на головному. Світло від стерильних ламп ріже очі, а сухий медичний вердикт важким залізом придавлює мене до підлоги.

Ймовірність батьківства: 99,9%.

Три дев'ятки. Числа випалюються на моїй сітківці, прошиваючи мозок навиліт. Це математична неминучість, яка не залишає жодного шансу для моїх виправдань, жодної лазівки для сумнівів.

Час зупиняється. Звуки лікарняного коридору, глухий гул апаратів за дверима палати, навіть моє власне дихання — усе зникає, провалюючись у чорну глуху прірву. Дорогий піджак раптом здається затісним, залізним обручем здавлюючи ребра, перекриваючи доступ кисню до легень. Навколо мене утворюється глухий вакуум, де немає нічого, крім цих нищівних цифр.

Дев'яносто дев'ять і дев'ять десятих відсотка.

Я повторюю ці відсотки про себе знову і знову, наче намагаюся вивчити напам'ять смертний вирок власному минулому. Це остаточний крах мого колишнього світу.

Світ навколо мене, який я так ретельно будував протягом п'яти років, кришиться і з оглушливим тріском рушиться до моїх ніг. А на його уламках миттєво зводиться нова, абсолютно чужа й лякаюча реальність. Мої бізнес-плани, майбутнє весілля з Норою, мільйонні активи, контроль над кожним кроком — усе це миттєво перетворюється на пил, знецінюється перед одним єдиним фактом.

У мене є донька.

Це слово з розгону б'є під дих, вибиваючи рештки повітря. Воно здається неможливим, занадто чистим, занадто святим для такого запеклого циніка, яким я став. Донька. Моя дівчинка.

Дівчинка, яка лежить десь там на залізному лікарняному ліжку, обплутана датчиками. Дівчинка з моєю рідкісною групою крові, з моїми генами, з моїм прізвищем у медичній картці. Моя плоть і кров. Моє продовження. І її маленьке серце прямо зараз, цієї самої секунди, зупиняється. Прогресуюча вада. Місяць життя. Я, всемогутній Максим Павелко, людина, яка звикла купувати рішення будь-яких проблем і диктувати умови партнерам, зараз стою абсолютно безсилий перед біологічним годинником хвороби. Страх за її життя, який я досі не мав права відчувати, тепер гострими кігтями впивається в серце.

Шок триває лише мить, а потім тупий емоційний параліч миттєво змінюється дикою, нищівною люттю. Вона закипає в моїх жилах, як розпечена лава, випалюючи залишки здорового глузду. Люттю на одну конкретну жінку. Мій погляд мимоволі повертається в бік коридору, де вона сидить. Ця тендітна постать, яка ховає в собі стільки таємниць і стільки руйнівної сили. Вона знала. Вона весь цей час усе знала!

Софія.

Це ім'я гірчить на язиці як отрута, випалюючи горло і здіймаючи з глибини душі найтемніші демони, які тільки в мені спали.

Я стискаю аркуш ДНК-тесту в кулаці так сильно, що папір перетворюється на брудну грудку. Жорна моєї щелепи стискаються до нестерпного болю. Як вона посміла?! Як вона, чорт забирай, посміла приховати від нього мою дитину?! Позбавити мене п'яти років її життя! Вени на моїх руках здуваються, наливаючись гарячою кров'ю, а пальці тремтять від дикого бажання розтрощити щось.

Поки я заробляв свої мільйони, укладав угоди й намагався заглушити біль від її зради, моя донька росла без батька. Вона робила перші коеки — а я цього не бачив. Вона сказала перше слово — і це було не «тато». Вона святкувала п'ять днів народження, Нові роки, плакала, сміялася, хворіла — а я нічого не знав! Через запеклу, егоїстичну гордість Софії я пропустив усе. Вона прирекла мою дитину на існування в цих злиднях, у цьому обшарпаному державному пеклі з запахом хлорки, просто тому, що не схотіла переступити через себе! Цей бідний лінолеум, потьмянілі стіни, дешевий антисептик — моя донька дихала цим щодня, поки я оточував себе розкішшю, яка тепер здається мені огидним, непотрібним мотлохом.

Кров підступає до голови. Мені хочеться розтрощити цей бісів лікарняний коридор. Вдарити кулаком у стіну так, щоб посипалася штукатурка. Зрівняти із землею все навколо. Я ледь стримуюся, щоб не заричати від цього нестерпного, дикого болю, який розриває мені груди. Я роблю глибокий, судомний вдих, змушуючи свою хвалену залізну дисципліну повернутися на місце. Моя лють має стати моєю зброєю, моїм абсолютним контролем.

Я різко розвертаюся. Мої кроки по лінолеуму звучать як удари смертного вироку. Важкий звук мого взуття відлунює від низької стелі порожнього коридору. Мій погляд намертво замикається на ній, відрізаючи будь-які шляхи до втечі.

Софія все ще сидить на тій самій дерев'яній банкетці. Почувши моє наближення, вона піднімає голову. Її обличчя бліде, наче в мерця, а в її величезних синіх очах застиг такий первісний, смертельний жах, що на мить мені хочеться її задушити. Вона дивиться на мій кулак із зім'ятим тестом ДНК. Вона все розуміє без слів. Вона чекає мого удару — морального чи фізичного. Вона готова до будь-якої моєї люті, аби тільки отримати свій чек. Вона судомно стискає пальцями краї своєї зношеної пластикової папки, ніби це єдиний щит проти мого гніву. У цій її позі стільки крихкості й водночас шаленої, тваринної готовності захищати дитину, що це змушує моє серце зробити болісний удар. Але я не пробачу їй цього.

Я зупиняюся прямо над нею, заступаючи собою все світло, перетворюючись на її персонального ката. Мій погляд обіцяє їй довгу, жорстоку й крижану розплату за кожну секунду мого втратоного батьківства. Нахиляюся до її обличчя майже впритул, так, що вона здригається від мого гарячого подиху. Між нами знову вибухає та сама божевільна, електрична напруга минулого, змішана з ненавистю та густим, задушливим болем. Я бачу, як від моєї близькості швидко затріпотіла жилка на її тонкій шиї, як її зіниці розширюються від страху й неминучості.