Глава 22. Софія

Стерильний запах антисептика, гнітюче неонове світло і глухий, болісний стукіт мого власного серця. Коридор реанімації здавався безкінечним тунелем із мого особистого пекла. Я сиділа на металевому стільці, стиснувши долоні між колінами, і не могла дихати. У голові лунав лише страшний гул паніки.

Двері в кінці коридору з гуркотом розчахнулися.

Я підняла очі й застигла. До мене біг Максим. У розстебнутій білосніжній сорочці, без метелика, із зірваною бутоньєркою на відвороті смокінга. Його зачіска була розпатлана, а в очах палала така дика, безумна паніка, якої я в нього не бачила ніколи в житті. Він кинув власне весілля. Втік із розкішного залу на очах у сотень гостей та преси — заради нашої доньки.

Він упав на коліна прямо перед моїм стільцем. Його дихання було розірваним, важким.

— Софіє... Як вона? Що кажуть лікарі? — його голос дрижав, а великі долоні, не питаючи дозволу, накрили мої закрижані пальці.

Я не відсахнулася. Уперше за всі ці п'ять років не відсмикнула рук. Його долоні були гарячими, сильнішими за мій страх. Я вчепилася в його пальці, наче в останній рятувальний круг у розбушованому океані.

— Лікарі всередині... У неї знову впала сатурація, вона непритомна, — прошепотіла я, витискаючи слова крізь затиснуте горло.

Він міцніше стиснув мої руки, підніс їх до своїх губ і торкнувся гарячим подихом.

— Вона викарабкається. Чуєш мене? Вона сильна, вона моя донька, вона витримає, — тоном, у якому пробивалася незламна віра, мовив Максим.

Крижана стіна, яку я роками будувала між нами, раптово вкрилася глибокими тріщинами й розсипалася. У цей момент не було минулого, не було образ, не було Нори й не було підлості. Були тільки ми двоє і наша дитина за важкими дверима.

Раптом двері реанімації прочинилися. На поріг вийшов сивий лікар у зеленій хірургічній формі, знімаючи на ходу маску.

Ми з Максимом миттєво підхопилися на ноги.

— Ви батьки Мії? — суворо, але з відтінком полегшення запитав лікар, переводячи погляд із мене на Максима.

— Так, ми батьки! Що з нею, лікарю?! — гарячково витиснув Максим, закриваючи мене плечем.

— Заспокойтеся. Наразі найгірше позаду, — лікар стомлено усміхнувся. — Нам вдалося купувати криз і стабілізувати сатурацію. Дівчинка прийшла до тями, але зараз ми дали їй заспокійливе, і вона міцно спить під крапельницею. Безпосередньої загрози життю немає. Проте вона залишиться в інтенсивній терапії під цілодобовим наглядом до ранку.

— Боже, дякую... — безсило видихнула я.

— Ви можете на кілька хвилин зайти й глянути на неї через скло, але будити не варто, — додав лікар, доброзичливо торкнувшись плеча Максима. — Ви молодці, що швидко викликали бригаду. Хвилини вирішували все.

Коли лікар пішов, у мені щось остаточно обірвалося. Напруга, яка тримала моє тіло в залізних лещатах, раптово зникла. Я безсило подалася вперед і вперше за всі ці роки розплакалася прямо на грудях у Максима.

Я ховала обличчя в його сорочці, ковтаючи солоні сльози невимовного полегшення. Його руки негайно повисли навколо моїх плечей, пригортаючи мене до себе так міцно й надійно, що я відчула: він не дасть мені впасти. Він цілував моє волосся, прошепочучи тихі, заспокійливі слова, поки льод між нами остаточно танув у полум'ї спільного болю.

Коли ми переконалися, що Мія міцно спить, а чергова бригада не зводить із неї очей, Максим наполіг, щоб ми ненадовго повернулися додому — зібрати необхідні речі та спеціальні ліки для подальшої терапії.

На зворотному шляху небо над містом розродилося шаленою, тропічною зливою. Стіна води настільки щільно затягнула лобове скло, що навіть двірники не справлялися. Наш автомобіль опинився в глухому заторі — рух повністю зупинився.

Навколо рушилися потоки води, а в салоні машини панувала напівтемрява та дивна, замкнена тиша. Специфічний кокон, де були лише ми двоє під ритмічний стукіт важких крапель по даху.

Я дивилася на свої тремтячі пальці на колінах і відчувала, як усе всередині мене розривається від пережитого шоку.

— Мені було так страшно... — раптом тихо вирвалося з моїх губ. Голос здригнувся. — Ти навіть не уявляєш, як це...

Максим повернув до мене обличчя. Його темний погляд був сповнений такої невимовної туги й уваги, що мені стало важко дихати.

— Розкажи мені, Софіє, — м'яко попросив він. — Благаю, розкажи.

З моїх очей знову бризнули сльози. Цього разу — від втоми за всі ті роки, коли я мусила бути залізною.

— Ростити дитину самій... це виявилося так важко, Максиме, — я розплакалася, ковтаючи повітря, поки за вікном бушувала злива. — Так, поруч була подруга, вона неймовірно допомагала мені й підтримувала в усьому. Але вся колосальна відповідальність все одно лежала лише на моїх плечах. Кожен її день, кожна застуда, кожне важливе рішення... Я завжди знала, що в мене немає права на слабість. А коли вона нещодавно захворіла, і сьогодні раптом знепритомніла в мене на руках... У мене просто земля пішла з-під ніг. Я збагнула, наскільки я беззахисна, коли моїй дитині справді погано, і як мені бракувало надійної опори поруч.

Кожне моє слово відбивалося в очах Максима справжнім фізичним болем. Його щелепи стиснулися, а на скронях випнулися вени. Я бачила, як у ньому спалахує дике, неконтрольоване бажання захистити мене від усього світу, закрити собою від усіх тривог, перекреслити кожен день моєї самотності та взяти весь тягар на свої чоловічі плечі.

Він не сказав жодного пафосного слова.

Максим просто відстебнув ремінь безпеки, перехилився через підлокітник і просто обійняв мене.

Він обняв мене міцно, надійно, без найменшого підтексту пристрасті чи бажання скористатися моєю слабкістю. Це були обійми людини, яка просить пробачення без слів і пропонує свою спину як незламний щит. Він заховав мене у своїх обіймах, даруючи відчуття такої абсолютної, довгоочікуваної безпеки, якої я не відчувала всі ці п'ять років.

Я уткнулася носом у його шию, відчуваючи тепло його тіла та спокійний, рівний ритм його серця, і вперше дозволила собі просто розслабитися, знаючи, що тепер ми вирішуватимемо все разом.