Глава 3. Максим

— Максиме!

Цей крик пробиває гул вулиці й миттєво змушує мене зупинитися на верхній сходинці гранітного ганку. Голос. Цей проклятий, до болю знайомий голос, який я стільки років намагався стерти зі своєї пам'яті, випалити алкоголем, заглушити роботою по чотирнадцять годин на добу.

Я застигаю. Помічники, які щось наперебій щебечуть про акції та вечірні наради, миттєво замовкають, відчувши, як навколо мене змінюється тиск. Охоронці напружуються, готові заблокувати будь-яку загрозу.

Повільно повертаю голову. Сонце сліпить очі, але серед натовпу перехожих я майже одразу бачу її.

Софія.

Світ довкола мене на секунду втрачає фарби, а в грудях, там, де під бездоганно випрасуваною сорочкою ховається старий шрам, дико й болісно калатає серце. П'ять років. П'ять довгих років я не бачив її відтоді, як вона зібрала свої манатки й просто зникла серед ночі. Без пояснень. Без жодного слова. Залишивши мене з розбитим серцем, зрадженого, розлюченого, з купою брудних доказів її невірності. Я вважав її померлою для себе. Я збирався одружитися з Норою, щоб остаточно поставити крапку на минулому.

І ось вона стоїть переді мною.

Бліда, аж прозора. Худа, тендітна, ніби її може зламати найменший порив вітру. Але ці очі... Великі, глибокі, сині, як грозове небо — вони дивляться на мене з такою сумішшю болю й дикої рішучості, що моя залізна витримка летить під три чорти. В її вухах злегка погойдуються сережки з перлами, які я колись їй подарував, і цей маленький привид нашого щасливого минулого б'є по мені сильніше за будь-який ультиматум конкурентів.

Охоронець перекриває їй дорогу своєю широкою спиною. Вона намагається прорватися, її пальці судомно стискають якусь пластикову папку.

— Максиме, подивися на мене! — знову кричить вона, і в цьому звуці стільки чистого, концентрованого відчаю, що моя броня дає тріщину.

— Софія?.. — це ім'я зривається з моїх губ самохіть, як подих.

Роблю короткий жест рукою. Охорона миттєво відступає. Помічники застигають, боячись навіть дихнути. Я змушую себе зібрати докупи всі залишки жорстокості. Я не дозволю їй знову крутити мною. Не дозволю цій зрадниці побачити мою слабкість. Крок за кроком спускаюся до неї, карбуючи кожен рух, і мій погляд стає крижаним.

— Що ти тут робиш? — мій голос звучить як удар батога, холодно й безжально. — Прийшла згадати минуле? Мені не до тебе. Ти сама закрила двері за собою.

Я розвертаюся, щоб піти до автівки. Мені треба втекти. Терміново. Бо якщо я залишуся тут ще на хвилину, я просто схоплю її за ці крихкі плечі й почну трясти, вимагаючи відповідей за всі роки мого особистого пекла.

Але Софія не відступає. Вона робить шалений ривок, підбігає майже впритул, обпалюючи мене своїм гарячим подихом. Я бачу кожну сльозинку в її синіх очах, бачу, як тремтять її губи. Вона заглядає в моє обличчя і випалює слова, які з розмаху б'ють мені під дих, вибиваючи все повітря з легень:

— Мені не потрібен ти, Максиме! І на твої образи мені начхати! Мені потрібні гроші на операцію... Твоя донька помирає!

Що?! Донька? Яка, в біса, донька?!

У голові починає шалено шуміти. Навколо нас — десятки очей підлеглих, випадкові перехожі, водій, який уже відчинив двері мого тонованого Мерседеса. Цей скандал прямо зараз розлетиться містом, а передвесільний тиждень перетвориться на медійний цирк. Лють і паніка змішуються в гримучий коктейль.

Не роздумуючи ні секунди, я залізною хваткою хапаю Софію за лікоть. По тілу миттєво б'є знайомий, електричний розряд від цього дотику, але я ігнорую його. Наполегливо й грубо штовхаю її на заднє сидіння свого автомобіля і застрибую слідом.

Двері важко зачиняються, відсікаючи зовнішній шум. У салоні западає задушлива, густа тиша, яку порушує лише наше важке дихання.

— Ти зовсім з'їхала з глузду, Софіє?! — ричу я, повертаючись до неї. Мій голос тремтить від скаженої люті. — Яка донька?! Ти зникла на п'ять років, швендяла невідомо де і з ким, а тепер, за тиждень до мого весілля, приповзаєш сюди і намагаєшся продати мені цю дешеву байку? Що це? Шантаж? Вирішила витягнути з мене гроші на своє розкішне життя, прикриваючись вигаданою дитиною?!

Я кричу, піддаючись цій руйнівній хвилі гніву, бо це єдиний спосіб не повірити її зраненому, святому погляду. Я дивлюся на неї й запекло повторюю:

— Я не вірю жодному твоєму слову! Чуєш мене? Жодному! Ти просто брехуха!

Софія не плаче. Її обличчя раптом стає білим, як крейда, а губи стискаються в тонку лінію. Вона дивиться на мене з такою презирливою люттю, якої я в неї ніколи не бачив. Її руки шалено тремтять, але вона впевненим, різким рухом піднімає папку і з силою жбурляє її мені прямо на коліна.

— Подивись на дату народження і групу крові, ідіоте!