Глава 4. Максим

Пластикова папка здається крижаною. Я дивлюся на неї кілька секунд, перш ніж мої затерплиі пальці розкривають затискач. Мені хочеться, щоб усе це виявилося дешевим розіграшем, дурним сном. Але перший же документ, скріплений мокрими печатками приватної кардіологічної клініки, б'є по моїх очах великим шрифтом.

Пацієнт: Павелко Мія Максимівна.

Максимівна...

Усередині все перевертається із диким, нудотним гуркотом. Земля йде з-під ніг, хоча я сиджу на шкіряному сидінні свого автомобіля. Я швидко гортаю сторінки, чіпляючись поглядом за медичні терміни, графіки, виписки.

Дата народження... П'ять років тому, засніжений січень. У голові починається гарячковий, хаотичний підрахунок. Ми з тріском розійшлися в травні. Травень, червень, липень... січень. Дев'ять місяців. Термін збігається абсолютно логічно. Якщо Софія зібрала речі й зникла наприкінці весни, то виходить, вона вже тоді... вона вже тоді носила в собі цю дитину? Знала про це, коли я кричав і виганяв її, чи дізналася пізніше?

Мій погляд ковзає нижче і буквально намертво вмерзає в наступний рядок.

Група крові: перша негативна (O^-).

По спині пробігає липкий, крижаний піт. Перша негативна. Рідкісна група крові, яка зустрічається заледве у чотирьох-п'яти відсотків людей на всій планеті. Моя група крові. Я з юності пам'ятаю слова лікарів про те, що я — універсальний донор, моя кров може врятувати будь-кого. І зараз ці символи на медичному бланку дитини виглядають як незаперечний генетичний підпис. Клеймо, яке неможливо просто так підробити чи вгадати для випадкової брехні.

У горлі пересихає. У мені зараз борються дві абсолютно різні людини. Один Максим — розгублений, приголомшений чоловік — хоче кинутися до Софії, схопити її за руки й вимагати показати йому дитину прямо зараз. Але інший Максим — зраджений, навчений жорстоким досвідом цинік — миттєво виставляє залізний щит гордості та образи.

«Ні, — кричить мені мій внутрішній голос. — Це занадто ідеально. За тиждень до мого весілля з Норою, коли на кону репутація моєї компанії та мільйонні контракти, з'являється вона. З ідеальними документами. З дівчинкою, яку вона назвала моїм ім'ям, але про яку мовчала п'ять років».

Я закриваю папку з гучним ляском і повільно повертаюся до Софії. На моєму обличчі знову застигає маска холодного, безжального бізнесмена. Я звик нікому не вірити на слово. Особливо жінці, яка одного разу вже розтоптала мене.

— Складено бездоганно, Софіє, — мій голос звучить крижано, без жодної емоції, хоча всередині все палає. — Прекрасна акторська гра. Навіть сльози в потрібний момент. Але ти, мабуть, забула, з ким маєш справу. Я не той наївний хлопець, яким ти крутила колись.

Вона не рухається. Лише її сині очі стають ще темнішими, перетворюючись на два грозові озера.

Я нахиляюся ближче до неї, обпалюючи її своїм презирством:

— Я не дам ні копійки, поки не побачу результату експрес-тесту ДНК. Зараз ми їдемо в клініку.

Я відкидаюся на спинку сидіння і запекло вдивляюся в її обличчя. Я чекаю на її реакцію. Я знаю цей тип шантажисток — зараз вона має запанікувати, почати вигадувати відмовки, кричати, що я безсердечне чудовисько, або стверджувати, що дитині занадто зле для тестів. Будь-який натяк на страх у її погляді доведе мені, що вся ця папка — суцільна брехня.

Проте Софія дивує мене. Вона навіть не кліпає. На її блідому обличчі не здригається жоден мускул. Вона дивиться на мене прямо, з такою впевненістю і глибоким, зневажливим спокоєм, що в моїй голові починає тріщати залізобетонна впевненість у власному розумі.

— Добре, — відповідає вона тихо, але її голос не тремтить. Вона називає адресу, номер лікарні та палати, а тоді додає: — Роби що хочеш, але швидше, у Мії немає часу.

Ця фраза б'є мене сильніше, ніж якби вона вдарила мене в обличчя. Жодного страху. Жодних виправдань. Лише ця дика, тваринна зосередженість матері, яка захищає своє дитя. На мить мені здається, що я справді ідіот, який втрачає дорогоцінні хвилини.

Я різко б'ю пальцем по кнопці зв'язку з водієм:

— Степане, гони в «Мед-Лайн». На максимальній швидкості.

Машина зривається з місця, врізаючись у міський потік. Ми летимо вулицями, а між нами в салоні знову западає важка, задушлива тиша. Софія відвертається до вікна, і я бачу лише її тонкий профіль та сережку з перлиною, яка злегка тремтить від швидкості.

За п'ятнадцять хвилин наш автомобіль із вереском гальм зупиняється біля скляного фасаду найкращої приватної лабораторії міста. Я вискакую з машини першим, навіть не чекаючи водія, і майже силою витягую Софію за собою.

Ми залітаємо в прохолодне, стерильне приміщення клініки. Я ігнорую дівчат на ресепшені, які миттєво підхоплюються зі своїх місць, упізнавши моє обличчя, і впевнено крокую прямо до кабінету головного лікаря.

Я дістаю телефон, мої пальці швидко знаходять потрібний номер. Мені байдуже на правила й черги.

— Андрію Петровичу, доброго дня. Це Максим Павелко, — говорю в слухавку, карбуючи кожне слово, поки Софія стоїть поруч, притискаючи папку до грудей. — Мені потрібен терміновий, супер-експрес тест ДНК. Результат має бути сьогодні до вечора. Зараз до вас приїде моя людина з жінкою. Організуйте мобільну бригаду з найкращих спеціалістів клініки. Нехай негайно їдуть до лікарні, де лежить дівчинка, для термінового забору матеріалу в дитини. Гроші значення не мають. Роботу почати прямо зараз.