Гостя знову підняла мій келих і вкинула у себе залишки напою, наче то було пиво в барі. А тоді, мабуть, таки почула, що не сама в кімнаті.
Вона швидко розвернулася із щасливою усмішкою на обличчі, розчахнула поли свого садо-мазо плаща і голосно вигукнула:
— Сюрприз!
На другій половині слова її голос дав півня. А під плащем не було нічогісінько. Тобто абсолютно нічого, якщо не рахувати тонкого золотого ланцюжка на шиї.
Я стояв і мовчки розглядав свій сюрприз, другий цього вечора. Якби влаштувати змагання, то другий би виграв, бо видовище було вражаючим. Об'єктивно якісним. Здається, сервіс у «Вондел Гранд» вийшов на якийсь принципово новий рівень.
— Добре, — сказав я і пішов до неї.
Бо хто я такий, щоб відмовлятись від таких компліментів?