Розділ 21. Роман

І тут вона попливла. Миттєво спалахнула, навіть відступила на крок перелякано. Майже непомітно опустила голову і відчайдушно принюхалася до власного рукава халата. Чорт, вона тут бігала біля мене усю ніч і тепер перевіряє, чи не про неї таке ляпнув.

— Моєю колишньою, — виправився я. — Тільки вона так смердить.

Дівчина видихнула і повернула на місце покер-фейс. Це вона така класна брехуха по життю чи то індивідуально для мене?

— Тільки не кажи, що її тут не було. І так досить брехні.

— Була, — спокійно відповіла вона. — Щойно пішла.

— І?

— Я її попросила не турбувати, — по-діловому пояснила вона. Так я і повірив, що Руслану попросили і вона слухняно злилася. Цьому маленькому церберу, певно, довелося добре постаратись на захисті моєї персони. — Ви все одно були непритомний.

— І все?

— Вона повернеться, — додала дівчина. — Пригрозила, що з Артуром.

Я не витримав і голосно реготнув.

— Аж пригрозила?

— Ну, так виглядало.

— Гаразд.

Я так і стояв, і вона теж. Закриваючи від мене двері. Якщо вона випхала Руслану, то може й мене зможе втримати? Треба спробувати.

— Як тебе звуть, Сюрпризе?

— Антоніна. Антоніна Мороз.

— Отже, Антоніна Мороз. Реанімація закінчена, ти справилася на всі сто. Скажу, щоб виписали премію. Мені треба працювати.

— Яке працювати? — настовбурчилася вона. Якби була цуценям, то підняла би холку. — Ви не пройшли курс детоксикації, ваша... травма теж потребує спокою та догляду. Тільки спокій і ніякої роботи.

— Антоніно, слухай сюди, — я підхопив сорочку і почав застібати ґудзики. — Ти ж розумієш, що мені лікарняний нема кому пред'явити, мені їх пред'являють. У мене зустрічі, об'єкти і купа справ.

Вона вперла руки в боки, з азартом в очах. Точно треба брати в покер.

— Тільки зробите крок за поріг, і я зараз же повідомлю на рецепцію, а звідти надішлють власнику готелю. Ви порушуєте умови вашого перебування тут.

— Тебе виженуть без оплати.

— А вас виселять як шолудивого пса. Хоч і з усією повагою.

Я зупинився, застібнувши манжет до середини, глянув на неї. Вона була налаштована рішуче. Збиралася із потрохами здати мене, якщо не буду виконувати її вказівки для дітей. Цей метр з кепкою взяв мене у заручники.

— Ябеда нещасна, — констатував я, але без злості.

— У такого крутого начальника точно знайдеться хтось для підстраховки, — відповіла вона, кивнувши на мій телефон на тумбочці. — Делегуйте справи.

Я зітхнув. Зрештою, вона була права — знову. І перемогла. До того ж я не мав відпочинку багато років, от і варто трохи передихнути і просто зупинитись.

Поки йшли гудки до Ярого, не зводив очей з Антоніни. А вона ще не розслаблялася, а свердлила мене поглядом, як наглядач у колонії суворого режиму.

— О, живий, — пролунало на тому боці слухавки. — Машину твою бачив. Гарно, гарно. З душею зроблено. Сам як?

— Згодиться. Але я не зовсім вільний, — я насмішкувато скривився, дивлячись на свою мучительку. — Перехопи об'єкт на Набережній, я поки що не доїду.

— Що, лікарі не пускають?

— Гірше. Мене ув'язнили і погрожують депортацією з готелю.

— А-а-а, — основне він зрозумів. — Що ж, сиди там. Готель гарний, шкода втратити.

Він ще щось радісно хмикнув, можливо, придумав якийсь жарт, але я скинув виклик.

Антоніна задоволено кивнула і розвернулася, прибрати від мене торшер.

Гнучка, швидка і така непробивна. Вона досі так старанно прикидалася, і щохвилини це дратувало більше.

Ну нічого, Сюрпризе. Ти сама нас сюди замкнула.