Розділ 5. Роман

— Сюрприз.

Раптом стало чути, як через вату, і я ледве розібрав слово. Зате добре чув власне серцебиття — рване і гучне.

Я протер очі і ще раз глянув — вона справді знову була тут, посеред моєї вітальні у начебто захищеному від несанкціонованого доступу номері, в своєму дивному плащі. Раптом стало мало кисню, наче вона весь увібрала. Чи від її вигляду, чи від нерозуміння, чому плащ не розчахнутий, чи від голоду — та мене штормило вже не по-дитячому. Всередині піднімався якийсь липкий туман і грозив перетворитися на нудоту. Я широко ступив до стійки і вчепився в її край. Вирівнявся. Відчув жар у долонях і ще раз глянув на гостю — нехай вона запахнута, але ж я вже бачив, що там. Тільки б не впасти прямо зараз.

— Вип'єш? — нарешті знайшов я, що сказати, бо вона, вочевидь, не збиралася підтримувати розмову. Голос був хрипкий і силуваний. — Якщо тебе минулого разу п'ятдесят градусів не вивернули... приєднуйся.

Вона рвучко похитала головою, не зводячи з мене темних, розширених очей без краплі кокетства. З відчайдушним викликом. Чим я встиг їй насолити і коли?

Пити відмовилася. Ну то й добре. Мені більше буде. З її сорок кілограмів і тих двох ковтків вистачить.

Я важко, наче в руці була гиря, а не келих, підніс пузатий кришталь до губ. Залив у себе те, що там лишалось — вогонь був вже болючим, важко впав у шлунок, і ця важкість розплилася по всьому тілу, паралізуючи.

— Від кого... — дихати стало нестерпно важко. Я хапнув повітря ротом, фокусуючись на ній. На диво, вона ще не зникла. — Від кого сюрприз?

Хто, в дідька, оплатив цю дівку і що зі мною відбувається? Чому мене так криє?

Вона кліпнула, потроху обличчя стало ще злішим, обуреним. Я щось не те ляпнув.

— Від мене, — дзвінко відповіла вона. — Від кого ж іще?

І знову виконала свій трюк, від якого в мене пояснішала голова, але лише на мить. Розкинула поли плаща і одним невловимим рухом скинула його на підлогу.

Через кілька секунд я зрозумів, що витріщаюся так, наче вперше у житті бачу жінку. А я ж трохи бачив.

Золотий ланцюжок виблискував на шиї, однією рукою вона притримувалась за ту ж стійку — певно, таки теж не надто трималася на ногах.

Тінь, що падала на її живіт... І погляд зі злим очікуванням, який остаточно зірвав мої запобіжники. Я подався вперед і всією вагою врізався в неї — не підійшов, а саме впав на неї, вдавив у мармурову стійку. Вона, здавалося, зойкнула, але я не був впевнений.

Далі було якесь місиво з відчуттів. Тваринний голод і потреба, яка вимагала негайного виходу, інакше я помру на місці. Смак незнайомої помади і спирту, її пекуча шкіра і ще більш гарячі мої губи.

Все попливло. Перед очима крутилися темні кола, потім бічний зір зовсім зник, і я наче через тунель бачив тільки її. Хтось голосно стогнав — хтось із нас двох, або ми обидва.

В мої плечі впивалися гострі нігті і безжально здирали шкіру, на секунду приводячи мене до тями, але далі туман одержимості знову застелив мені весь світ. Більше. Ще. Сильніше. Поки серце не зламає ребра своїм стукотом. Встигнути вдихнути останній ковток кисню у світі.

А потім усе перервалося, наче хтось вимкнув. Мене відкинуло назад, я впав у крісло, не маючи змоги опустити погляд на власні груди — де, мабуть, палав справжній вогонь і спалював мені легені.

Перед очима майнув червоний плащ, я ледве підняв очі і побачив її знову у ньому — вона зав'язувала пояс дорогою до дверей.

— Зачекай, — просипів я і сам не почув того звуку. Піднявся, спираючись на спинку крісла, ступив за нею до дверей.

Вона швидко вийшла і голосно грюкнула за собою.

Це був останній звук, що лишився в моїй свідомості. Я впав долілиць на жорсткий ворс килима і мить наче бачив себе згори. Далі навалилася непроглядна чорна яма.