Розділ 25. Тоня

— Ну, то коли ти вже розсмокчеш мій набряк?

Я порпалася у медикаментах спиною до нього, то й добре. Як от реагувати? Він брав мої ж слова і повертав проти мене, вивертаючи їхній зміст до абсолютної непристойності!

— Скоро, — пробурмотіла я і затрималася над ампулою з фізрозчином, наче там ядерну боєгловку відкривала.

Пацієнт був нестерпний, а дорікнути йому за ці два дні не було й чим. У ліжко він лягав, але слухняно сидів під крапельницями і, здавалося, навіть отримував задоволення, коли я колола його голками.

— Вам подобаються голки? — не витримала я, протираючи його згин ліктя спиртовою серветкою.

— А тобі хіба ні? — він лоскотно дихав мені у маківку. — Мабуть, чекаєш на премію, щоб купити нові штучки до свого плаща.

— У мене є клізма! — гаркнула я, погрожуючи йому запакованим шприцом.

— Не погрожуй, Антоніно. А то знову назву тебе «сюрпризом».

Я замовкла. Він насміхався, але дні спливали, і це треба було просто пережити.

Найбільшим випробуванням стала битва за їжу. Я мала здати абсолютно здорового і бадьорого пацієнта, тож меню було важливим етапом відновлення. Коли офіціант з ресторану готелю закотив у пентхаус візок, Харитончик уже потирав руки.

Я підняла срібну кришку. Звідти запахло так, що можна було знепритомніти: середньої прожарки стейк, якого я навіть не бачила вживу, з гілочкою розмарину і печеною картоплею.

— Ваша вівсянка на воді, — я незворушно посунула йому глибоку тарілку з сірою слиззю, а тарілку з м'ясом підсунула до себе. Взяла ніж і виделку.

Він завмер з ложкою в руці.

— Ти зараз моє м'ясо жереш, Антоніно?

— Ваша отруєна печінка не витримає тваринного білка і таких спецій, — я відрізала шматочок, відправила до рота і ледве не застогнала від гастрономічного екстазу. — Я рятую вам життя. Дуже смачно, до речі. Передайте шеф-кухарю мою подяку.

Він дивився на мене так, ніби наступного разу стейком буду я.

Загалом, якщо не враховувати пацієнта, тут було казково. Я мала окрему величезну спальню і джакузі з гідромасажем. Щоправда, дві ночі принципово проводила у вітальні у кріслі, як сторожовий пес. Бо я на роботі, а він — непередбачуваний.

Але на третю ніч зовсім розслабилася.

Пацієнт спав. Я сходила в розкішний душ, вимила голову, вдягла улюблену домашню піжаму і розвалилася на величезному ліжку у своїй кімнаті, на матраці, на яких, мабуть, сплять у Раю.

Сон не йшов. У горлі пересохло.

Я тихо піднялася і пошльопала босими ногами на кухню пентхауса. Там горіло лише нижнє підсвічування барної стійки.

Я налила склянку води, розвернулася і ледве не випустила її з рук.

Він стояв у проході. Без сорочки, у вільних домашніх штанах, що низько сиділи на стегнах.

— Не спиться?

— Води захотіла, — я зробила крок назад, притискаючись спиною до прохолодної панелі розумного будинку на стіні.

Він зробив крок назустріч. Потім ще один.

Запах його гелю для душу і теплого чоловічого тіла вмить перекрив мені кисень. Він зупинився так близько, що я відчувала тепло, яке від нього виходило.

— Знаєш, Сюрпризе... — він схилив голову, дивлячись на мої губи.

— Я не...

— Ти пам'ятаєш. Кожну секунду, — він обвів моє обличчя поглядом, дуже близько, але не торкаючись. — І я пам'ятаю.

Я інстинктивно, шукаючи опору для ватяних ніг, втиснулася спиною в стіну і лопаткою з силою вперлася в якийсь вимикач на панелі.

Клацнуло тихо. А далі пролунав несамовитий вереск, від якого я теж пронизливо скрикнула. Оглушлива сирена волала, мабуть, на увесь світ. Над нашими головами заблимало червоне аварійне світло.

Я підскочила на місці, випустивши склянку. Роман чортихнувся, відступаючи.

— Що це?! — закричала я крізь виття сирени.

— Екстрена медична кнопка ВІП-клієнтів! — відповів він.

Ми вийшли у вітальню в пошуках, де це вимкнути, та тут вхідні двері з гуркотом розчахнулися, і до нас ввалився цілий натовп людей, яких тут не мало бути й на кілометр.

Першим залетів переляканий Едуард Лаврентійович із валізкою-дефібрилятором. За ним — двоє охоронців готелю.

Слідом, незворушним кроком, у розкішному шовковому халаті зайшов Гордій Браницький. Він окинув поглядом напівголого Романа, мене в піжамі, і його обличчя не виразило жодної емоції, крім глибокої поваги до приватності гостей. Він просто склав руки за спиною і озирнувся, ніби перевіряючи, чи комфортно клієнту розважатися під сирену.

Але це був не кінець.

Через спини охорони в пентхаус влетіла... Елеонора Вікторівна! Тримаючи за комір піджака пом'ятого, червоного як рак Костю.

А замикала цю божевільну процесію Руслана. З якимсь чоловіком при повному параді, в краватці і з папкою у руках.

Хіба що моїх мами і тата не було.

Всі завмерли у німій сцені. Сирена вила. Червоне світло вихоплювало наші обличчя, як у кіно про людину-павука.

І нарешті стало тихо.

Едуард Лаврентійович притис дефібрилятор до власних грудей:

— Пане Харитончик... серце?!

— Ні, Едуарде. Просто я шукав вимикач.

Він оминув поглядом їх усіх і роздратовано зупинився на Руслані.

— Чому. Я. Тебе. Бачу. — по складах сказав він.

Та вже зняла з обличчя переляк, вдягла чарівну посмішку і ядуче протягнула:

— Ну як «чому», Харитончик. Вже четвер.