Розділ 20. Роман

Ще не розплющивши очі, я прислухався до власного черепа. Він був цілий, що вже непогано. Але не відчувалося ніякої пульсації чи нудоти. Розплющив очі — стеля стояла на місці, нікуди не крутилась. Крізь щілину у шторах пробивалося світло. Скільки ж я проспав? На диво, пам'ятав усе дуже чітко.

О-о-о. Торкнувся гулі. Відчувалося добряче, але жити явно буду. І мій сюрприз мене не вбив уночі, тож можна сподіватись, що це завдання перед нею не стоїть, принаймні поки що.

Але попри значне полегшення, був сильний дискомфорт. Я потягнув носом і різко сів. Стало гірше — і не від руху.

— Що, вже четвер? — голос вийшов майже нормальний.

Почулися швидкі кроки по паркету. Ну звісно, мій сюрприз, куди ж без неї тепер. Синій завеликий халат, обличчя стурбоване суто по-медичному. Зібрана і готова до бою.

— Який четвер? Ні, не четвер, — відповіла вона, обмацуючи мене поглядом аж відчутно фізично.

Я відкинув ковдру, спустив ноги на м'який килим. Чимось заляпаний — медсестричка не надто піклується про ексклюзивні килими. Розім'яв плечі, зібрався піднятись.

Вона різко ступила вперед, виставила руку, ніби зібралася мене зупинити силою думки.

— Ану лягайте! У вас постільний режим.

Я повільно підвівся, насолоджуючись тим, як їй довелося задерти голову, щоб дивитися мені в очі.

Вкласти ти мене, звісно, можеш. І не раз. Але нюанс — для цього доведеться повторити голий фокус, а не укольчиками махати. Можна розчахнути і халат.

— Знаєш, Сюрпризе... — повільно протягнув я і зупинився.

Вона і оком не змигнула. Повний ігнор мого натяку. Відморожується так якісно, що можна взяти партнером у покер.

— Вам треба лежати, пане Ха... — і затнулася. Очі забігали, закусила губу. — Коротше, пане пацієнт. Повертайтеся в ліжко.

Я ледве стримав смішок. Ага, дійшло. Хтось нарешті вправив їй, що я не Харитон. А хто — вона не знає, тому й зависла. Допомагати не буду, нехай викручується і знаходить, як звертатися до цього чорта.

Я знову потягнув носом повітря.

— Якщо зараз не четвер... То якого біса тут так смердить?