Розділ 17. Роман

Вона вже встигла й обжитися, екіпіруватися і підготувати торшер, тобто штатив. Справді вирішила, що я дамся мене колоти невідомо чим, коли вона грає в амнезію і піджимає губи, незадоволена моєю поведінкою!

Я увійшов з чітким наміром зламати цю дурну комедію, якщо знадобиться — витрусити з неї фізично зізнання. Не буває такого, щоб жінка мене не запам'ятала, навіть якщо я не в найкращій формі. Що буває дуже рідко.

Що ж, вона щосили перехоплює ініціативу, але не на того напала. Нехай зізнається, що це за фокуси.

Ступив з чітким наміром притиснути дівчину до стінки, але тут план і здох на самому старті.

Лоб вибухнув ядеркою, нудота звела шлунок різким болем. Я вхопився за ліжко, щоб не впасти — бо руки та ноги раптом затрусилися, стали ватяні, а перед очима закрутилися стіни.

Я витрушу з неї усе і припиню фокуси, але спершу треба перестати вмирати. Якщо я почну зараз когось трусити, то скоріше перший гепнуся на підлогу і пущу слину.

Сів на ліжко.

— Лягайте, — долинуло через шум у вухах. Та так суворо, що я підібгав ноги, щоб не заважати їй підступити до мене ближче.

Зрештою, вона притягла препарати із своєї клініки, у валізці. Вона — реальна медсестра, хоча з побічними діяльностями слід буде розібратись. Вона не намагалася мене вбити, і ніхто не намагався. Лікар чітко сказав, що ні речовина, ні доза не були смертельними, хіба що для кошеняти.

Вона могла б добити мене на дорозі, зрештою.

Вона просто зробить мені... укольчик.

Стягнув сорочку через голову, кинув кудись під ноги і важко відкинувся на подушки.

— Руку! — я слухняно витягнув руку.

Давай. Роби свою роботу.

— Затисніть кулак, Харитоне.

Оце ще. Знову Харитон. Це було б смішно, якби я міг сміятись. Спробував відкрити рот, пояснити їй, де ім'я, а де прізвище — але навіть в думках було боляче сформулювати речення, не те що випустити його з рота. Все плуталось.

Вона чомусь зіграла роль елітної шлюхи на виклик... хороша була шлюха... але й медсестра найкраща, так обіцяв той Едуард... як його.

Можливо, хтось просто пожартував. Накачав наркотою. Жарт тупий, але тупих людей повно.

Я просто полежу і тоді витрушу з неї всю правду. Але потім.

Я намагався сфокусуватися на її обличчі. Довге чорне волосся вона прибрала у вузол, щоб не лоскотати ним пацієнта.

А вчора лоскотала... Фух. Я знаю, що це була ти, і як ти стогнала, чортова весела медсестра.

В якийсь момент вона зняла гумові рукавички. Її пальці були прохолодними, а долоні — напрочуд теплими. Вона рухала руками швидко і дбайливо, знала своє діло. Голка м'яко увійшла у вену, я нічого й не відчув. Її дотики самі були лікувальними.

Препарати подіяли миттєво. Я відчув, як у вену тече холодна рідина, а по тілу одразу розлилося розслаблення. Відпустило скроні. Зник вимотуючий біль.

Натомість навалилася непереборна сонливість і втиснула мене у матрац. Я хотів їй щось сказати, щоб вона зрозуміла — я все пам'ятаю і розплата попереду. Але язик кволо здригнувся у роті і більше не рухався.

Свідомість згасала остаточно, і крізь цю пелену я відчув, як вона підтягує на мене ковдру. Поправляє, накриває голе плече.

А тоді лагідно прошелестіла:

— От і добре, Харитончику. Спи. А прокинешся — і вже не буде бо-бо.

У мозку знову спалахнули якісь обурені імпульси. Хотіли підняти мене на боротьбу з цим сюсюканням з дитсадочка. Хотіли, щоб я щось гаркнув і нагадав, хто тут зрештою чоловік.

Але очі закрилися і затишна темрява вже не відпустила.

Останньою думкою було:

"Не буде бо-бо... А знаєш... Це дуже добре, коли не бо-бо".