Розділ 8. Тоня

Я чесно планувала провалятися в ліжку до самої пенсії. Або принаймні до завтра. Але чорт мене змусив знову увімкнути телефон, і о шостій вечора він задзвонив на всю квартиру з ванної.

— Тоню, рятуй, виходь на зміну! — заволала старша, наче перекрикувала всю відстань між нами фізично. — У нас повний аврал! Едуард Лаврентійович рве і метає, скандал із віп-пацієнтом, першим із готелю! Половина дівчат на операціях, рук немає! Давай бігом!

Не чекаючи відповіді, яку я намагалася видобути з горла, вона відключилась. А я не могла відмовити. Клініка добре платить мені, звичайній медсестрі, саме щоб я забувала про вихідний, коли в Едуарда Лаврентійовича — його й подумки важко вимовити — аврал.

Я зі стогоном випрямилась перед дзеркалом. Годиться. Звісно, не годиться для того, щоб бути серед людей, а для роботи байдуже, з яким обличчям штикати пацієнтів голками. Вони все одно нас ненавидять. У кімнаті ще на кілька хвилин впала у крісло, кліпаючи, стискаючи кулаки на руках і по можливості на ногах — щоб хоч трохи розігнати кров. Зрештою вдяглась у робочий халат, а тоді відчинила шафу. І тихо завила.

Мій верхній одяг мав бути випраний вчора ввечері і частково сьогодні вранці, та досі лежав зажмаканий у кошику для прання.

На стільці самотньо висів і, здавалося, весело підморгував червоний вініловий плащ, мій вчорашній прикид.

Я відвела очі, тоді ще раз подивилася на нього. А він подивився на мене. Надворі вечоріло, навіть чутно було, як завиває вітер.

— Ти сьогодні просто дощовик, — суворо сказала я плащу. — І щоб без сюрпризів мені.

Йти було важко — у голові все ще відгомонив вчорашній коньяк. Щоб скоротити, я звернула у незвичну вулицю. Опинилася у зловісній арці між будівлями і прискорила крок, щоб швидше звідси вискочити. Вискочила, і водночас у кишені тірлінькнуло сповіщення. Може, вони передумали і я можу піти додому?

Там було лише повідомлення із незнайомого номера:

«Люба, як тобі мій сюрприз?»

Я стала як вкопана. Який ще сюрприз? Отой віник на столі?

І тут біля мене розверзлася катастрофа. У вуха вдарив дикий вереск шин. Я рвучко підняла голову.

Прямо на мене, за мить до зіткнення, летів величезний позашляховик. Він різко гальмував, верещав, але не встигав зупинитися. Прямо перед моїм носом кинувся вбік і влетів у бетонний стовп.