Розділ 1

Колишня на якомусь інстинкті вгадує, коли я маю непоганий настрій — і дзвонить, щоб одразу ж його зіпсувати. Так було і вчора.

— Я приїду в четвер. З Артуром.

Одразу в бій.

— Гаразд, — миролюбиво сказав я в надії, що вона відключиться.

— Просто щоб ти знав заздалегідь і не... — вона зробила театральну паузу, ніби підбираючи слова, — не влаштовував сцен.

Я ніколи не влаштовував сцен, на відміну від неї.

— Гаразд, — сказав я.

— Ти так і житимеш у тому готелі? Це вже смішно.

Я подивився довкола. Мене все влаштовувало.

— Не влаштовуй сцен, — сказав я. І вона відключилась.

Мене справді все влаштовувало. У квартирі чекали шпалери, які обирала вона, крісло, яке обирала вона, і загалом усе, що обирала вона, поки не вирішила, що більше не хоче нічого обирати біля мене. Тут же мене взагалі нічого не дратувало. Хоча я волів би пентхаус — він мав звільнитися лише наступного тижня. І сервіс був дуже пристойний.

На підтвердження думки про сервіс у двері постукали — принесли тверду подушку. Щоразу міняють її на м'яку, і я знову прошу тверду. Адміністратор вибачається так, наче власноруч набивав ту подушку пір'ям, але нічого не може вдіяти — такі правила. Міняти гостям подушки на м'які. А за твердою слід звертатися окремо. І от її принесли.

Сьогодні ж увечері мене зупинили на ресепшені.

— Доброго вечора, пане, — шанобливо звернувся старший консьєрж Лев.

— Доброго, Леве.

— До вашого номера доставили пакунок. Передали, що це обіцяний сюрприз.

Отже, Ярий таки здався. Він не міг більше заперечувати, що програв наш спір. І сюрприз був запакований у важку дерев'яну коробку з гравіюванням, з металевою застібкою.

Арманьяк «Шато де Лобад» 1967 року, ніякого віскі, яке глитають усі, хто дорвався до перших грошей. Я налив у пузатий келих і спробував смак, думаючи про Артура. Не тому, що мене цікавив Артур, а тому, що колишня обрала альфонса з іменем, що звучить як марка коньяку.

Що ж, у неї поганий смак навіть на шпалери.

Залишивши недопитий келих на столі, я пішов до ванної. Стояв під душем, просто насолоджуючись самотністю і тим, що ніхто не заскочить до мене. Вимкнув воду, рукою змахнув вологу з обличчя і вийшов, не витираючись.

Я вже повернув до гардеробної, коли почув тихе дзенькання. Розвернувся до вітальні, вже знаючи, що там побачу. Таки приїхала, сука, ще й на день раніше. Це так на неї схоже.

І справді, біля барної стійки спиною до мене стояла жінка, але то була не Руслана. Несподівана гостя стояла спиною, вдягнута у червоний лакований плащ. По спині розкидане довге чорне волосся, колишня ж завжди фарбувалася у білявку.

Прибула знову підняла мій келих і вкинула у себе залишки напою, наче то було пиво в барі. А тоді, мабуть, таки почула, що не сама в кімнаті.

Вона швидко розвернулася із щасливою усмішкою на обличчі, розчахнула поли свого садо-мазо плаща і голосно вигукнула:

— Сюрприз!

На другій половині слова її голос дав півня. А під плащем не було нічогісінько. Тобто абсолютно нічого, якщо не рахувати тонкого золотого ланцюжка на шиї.

Я стояв і мовчки розглядав свій сюрприз, другий цього вечора. Якби влаштувати змагання, то другий би виграв, бо видовище було вражаючим. Об'єктивно якісним. Здається, сервіс у «Вондел Гранд» вийшов на якийсь принципово новий рівень.

— Добре, — сказав я і пішов до неї.

Бо хто я такий, щоб відмовлятись від таких компліментів? Може, це мені компенсація за подушку.

Все зайняло, може, три секунди. Нарешті дівчина кліпнула і сфокусувалася на моєму обличчі, потім опустила очі нижче. До неї почало доходити.

Запахнула плащ і насупилася.

— Чого вирячився? — люто запитала вона.

Я зупинився, міркуючи, чи вона всім чоловікам у моєму становищі ставить таке запитання.

Вона схрестила руки на грудях.

— Взагалі совісті не маєш?

Я опустив погляд на себе, потім знову подивився на неї.

— Ти справді хочеш поговорити зараз про мою совість?

Вона подумала, роззирнулась і кинула в мене першим, що трапилося під руку — подушкою.

— Козел! — поставила крапку вона, ще раз люто зиркнула і вискочила за двері номера.

Я завис ще на кілька секунд, усвідомлюючи, що сталася якась помилка. І що треба було сховати арманьяк.

— Прекрасно, — сказав я сам до себе і пішов до гардеробної.