Розділ 15. Роман

Мій нещасний, контужений мозок завис. Це було неможливо. Але вона назвала саме ту клініку, звідки я й чекав посланицю. Як так може бути, що це не підстава? А просто найбезглуздіший збіг у світі.

— Харитоне, — сказала вона, так само суворо і заспокійливо, суто по-медичному дивлячись на мене. — Вам треба прикласти компрес, щоб набряк не пішов на очі.

Я хотів заперечити принаймні щодо «Харитона», але вона вже копирсалася у валізці, діставала якісь пакети. Розчавила в одному капсулу і безцеремонно нахилилася наді мною, мало не грудьми на обличчя.

Лоб миттєво отримав полегшення від крижаного гелю, але накрило мене зовсім іншим. Я відчув її тепло. Її запах — той самий ледве вловимий аромат, який я пам'ятав, незважаючи на всі подальші пригоди. Я підняв очі на її зосереджене обличчя, на те, як вона закусила губу, притискаючи компрес, і впевнився: нічого мені не наснилося. Це саме її я вчора мало не зжер біля барної стійки.

Але тоді що відбувається? Вона дивилася на мене, ніби бачила вперше у житті. Припустимо, на дорозі, у темряві та шоку, вона могла і не запам'ятати. Але не впізнати мене тепер, на відстані подиху, після вчорашнього?

Вона що, реально мене не пам'ятає?

Ця думка вдарила мене гірше, ніж усі ті пошкодження. Тобто як це? Я не залишив і сліду в її пам'яті? Це, зрештою, обурливо для мене як для чоловіка. Ще не бувало, що я настільки непомітно майнув у житті будь-якої жінки.

Цього ніяк не можна допустити.

Мене аж пересмикнуло від якогось первісного роздратування, я вже підняв руку, щоб відштовхнути її від свого чола.

— Сидіть рівно, Харитоне, не смикайтесь, — командувала вона, возячи пакетом по моїй гулі.

Я волів би виставити її з номера і замовити іншу медсестру. Або медбрата. Будь-кого, тільки не її. Але якщо я вчиню скандал і почну вимагати іншого спеціаліста на рівному місці, мене тут не залишать. Готель не буде ризикувати репутацією задля такого невгамовного гостя, і той самий Браницький особисто анулює мою бронь зі словами щирого жалю.

Я лише щойно переселився у цей розкішний пентхаус і мав намір жити тут дуже довго.

Ще ніколи моє чоловіче его так не вражали.

Я міцно взяв її за руку, відвів від лоба, піднявся і повів в інший бік кімнати. Вона ойкнула, спробувала зачепитись за стіл, тоді вперлася п'ятами в підлогу. Та куди там, вона важила як пташка. Похмурий і злий, я потягнув її до перших ліпших дверей у коридорі пентхауса — за всіма ознаками, там мала бути гостьова спальня. Розчахнув їх, запхав медсестру всередину і миттєво захлопнув. Тоді повернув ключ у замку.

З того боку обурено стукнули, а тоді пролунало приглушене, але незламно-медичне:

— Харитоне, ваш набряк сам себе не розсмокче!

Я притулився гарячим лобом до дерева дверей і заплющив очі.

Мені треба було подумати.