Розділ 12. Тоня

Решту дороги до клініки я не йшла, а тікала з місця злочину і озиралась, чи не котиться за мною пожований джип з вимкненими фарами. Серце стрибало під гландами.

Я щойно мало не вбила людину, ну або він мене. І з десятків тисяч водіїв я вибрала для цього того самого чоловіка, що й учора. Це вже навіть не смішно, а якась карма!

А ще причиною вдруге став Костя! З його довбаними сюрпризами.

Ну насправді треба дивитись, де стаєш і ловиш гав, але ж якби Костя не надіслав повідомлення — я би й проскочила якось успішніше. А тепер той громило мріє збити мене по-справжньому. Бр-р-р. Який же він був злий у тій машині. Ну, певно, як і будь-хто на його місці.

Мені досі було млосно. Вкинула у рот дві м'ятні жуйки, запила на ходу водою. З кожним кроком переконувалась — моє помутніння не може бути викликане просто алкоголем. Це була якась наркота, транквілізатор чи чорт знає що. І якщо старша або Едуард хоч на секунду запідозрять, що я на зміні під речовинами — ніхто й пояснень не спитає, звільнять з вовчим білетом ще до півночі. Треба просто пити більше води і перечекати, все ж стан явно покращується і я принаймні пам'ятаю свої переміщення. Як я дісталася вчора додому — досі не мала жодного уявлення, могла лише припустити, що знову викликала таксі.

Я влетіла в ординаторську, стримуючи рване дихання і стараючись не дуже кліпати. Ніхто придивлятись не став, у відділенні був цілковитий гармидер. Вирішували питання із ВІП-втікачем, і всі були зайняті під зав'язку. Едуард Лаврентійович сам собі міряв пульс і виглядав, наче теж потребує допомоги.

— Тонічко, — з полегшенням видихнув він. — Слава Богу. Бери валізку і лети у «Вондел Гранд». Наш клятий пацієнт погодився на амбулаторне лікування. Відлежатися у клініці йому тонка душевна організація не дозволяє. Будеш при ньому. Першим ділом треба його прокапати.

Ясно. Я закотила очі. Черговий багатій, який не може нормально випити чогось пристойного, а обов'язково щось таке, від чого треба три дні відкапувати. Той вчорашній теж жлуктив своє пійло, як воду, а мені двох маленьких ковтків вистачило, щоб досі бути не зовсім при собі.

— Що я маю взяти з собою, чи мені все завезуть?

— Нічого тобі не треба, — відповів він. — Все обладнання вже є у готельному медкабінеті. Там все візьмеш. Бери тільки валізку з препаратами. А! І ще...

Він хмикнув і знизав плечима.

— Пацієнт вимагає щось від струсу мозку.

— Але тут нема черепно-мозкових, — я саме переглядала медкарту.

— Їх і не було, — відмахнувся Едуард Лаврентійович. — Мабуть, голівонька бо-бо, от і діагностував собі цілий струс мозку.

— Менше треба вживати, — суворо зауважила старша.

— То менше в нас буде роботи, — піднявши догори вказівний палець, заперечив лікар.

— Нічого, вони придумають, — засміялася старша, і ми підхопили. — Он в того струс мозку взявся, а до ранку може станеться уявний інсульт.

— І спробуй їх переконати, що того нема.