Розділ 22. Тоня

Крапельниця була знята, столик протертий, пацієнт живий і на диво бадьорий. Харитон, який не Харитон, ходив по пентхаусу і роздивлявся, крутив носом то там, то тут, але загалом наче був втішений.

— Нннууу? — заявив він зрештою, всівшись у крісло і впершись у мене поглядом.

Явно чогось чекав. Я ж взяла свій плащ і валізку і направилася до виходу.

— Ти куди? — незадоволено пролунало в спину.

— Додому.

— Як це? — голос був здивованим.

Я розвернулася.

— Так це. Мій робочий час закінчився, — я знизала плечима.

Він схрестив руки на грудях.

— Ти ж щойно кричала, що, щойно вийдемо за двері, і нас зітруть.

— Якщо ви вийдете, пане пацієнт, — поправила я. — А в мене просто закінчилася зміна.

Він виглядав ошелешеним, наче я зруйнувала йому якісь плани.

— А хто буде за мною стежити?

— Ви не маленький.

— Але я хворий! — він спробував постукати себе по гулі і скривився. — Бачиш — хворий.

— Змінна медсестра вже на підході, хворий. Світлана Василівна. Не раджу з нею сперечатися, щоб не отримати клізму поза планом. До побачення, не хворійте.

Я швидко чкурнула у ліфт і видихнула, коли стулки зачинилися. Хай тепер розважається.

— Пацієнт стабільний, крапельниця прокапана, гуля намазана... — взялася я доповідати Едуарду Лаврентійовичу.

— Яка гуля? — кліпнув він під товстими окулярами.

— Ну, неважливо. Просто гуля. І, будь ласка, Едуарде Лаврентійовичу... Я не потягну цього пацієнта. Я сама теж погано почуваюсь. Будь ласка, можна відгул?

В клініці після вчорашнього кіпішу все налагодилося, авралу не передбачалося.

— Добре, Тонічко. Ти молодець. Йди відсипайся. Даю два дні.

Свобода! Я вдихнула на вулиці з таким шумом, що озирнувся перехожий. Жодного натяку на отруєння вже не було, але страшенно хотілося спати і забути пригоди останніх півтори доби як дивний сон. Разом із... Костею! Який стирчав під під'їздом. З квітами. Аж два букети за два дні, розійшовся.

І що ж я маю зробити з цим букетом, як він вважає? Млосно засунути в них носика? Чи запхати сам букет йому у...

— Тосю! — вигукнув він, наче звав мене з іншого боку вулиці, а не стояв вже тут переді мною.

— Ти ненормальний чи що? — вирвалося в мене замість привітання. — З жінкою на ім'я-по батькові?

Костя махнув букетом, аж відірвалося кілька ромашок.

— Тосю! Я маю дещо тобі сказати, — урочисто почав він.

— Та ні, вже не маєш.

Я розвернулася до під'їзду.

— Тосю! То було по роботі! — відчайдушно заквилив він за спиною.

Я розвернулась.

— Ти ж айтішник довбаний! Яка робота?