Розділ 19. Тоня

— Його звуть мій пацієнт, — я не змигнула оком, але в ногах відчула слабкість. Тобто не Харитон? Що за маячня навколо мене? — І він нікуди не поїде без власної згоди. І без мого дозволу.

Останнє я додала з особливим задоволенням, хоча ніхто б мене, звісно, не питав.

Жінка знову зважила мене поглядом і явно зрозуміла, що не спихне з дороги. Та й, може, дійшло, що сплячого Харитона чи як там його вона не транспортує нікуди взагалі, навіть з ліжка не стягне.

— Покажіть мені його медкарту, — раптом зовсім спокійно сказала вона, наче щойно й не обзивалася. — Принаймні я хочу взяти його аналізи і показати нашому лікарю.

Ага, саме про це мене Едуард і попереджав.

— Я не маю його аналізів, — збрехала я.

— Брехня! Ти маєш їх, щоб дивитися свої... процедури.

— Аналізи залишилися у клініці, я не призначаю лікування. Тільки роблю те, що призначив лікар.

— Тоді скажи, що в тих аналізах, — ну акторка. Тепер вона виглядала майже як найкраща подруга.

— В яких аналізах? — а, вдам повну дурепу.

— Боже!! — раптом верескнула вона, зазирнувши над моїм плечем до спальні. — Що це на ньому?

В її очах був такий непідробний переляк, що я й сама злякалася обертатися. Раптом там триголовий восьминіг на ньому. Повільно повернулася — нічого такого, ніяких монстрів. Вона теж речовинами балується?

Я підозріло глянула на жінку.

— Де?

— На лобі! — вигукнула вона і тицнула пальцем в напрямку лоба пацієнта. — Вчора цього не було!

Ну так, здається, гуля була ще здоровенна. Просто в порівнянні з попереднім станом трохи менша. Дарма я сподівалась, що він зрадіє, побачивши у дзеркалі майже нормальне обличчя.

І забуде, чому в нього машина пожована.

— А тепер є, — сказала я тоном «Розмову завершено».

Вона відійшла від дверей, зупинилася біля протилежної стіни і, мабуть, зважила, чи варто таранити мене з розбігу. Але що далі, якщо й виб'є мене з проходу, як кеглю?

— І що далі? — спитала я, сподіваючись на її раціональність.

Вона нервово постукала пальцями по бильцю крісла.

— Я прийду пізніше, — прийняла нарешті якесь рішення. — З Артуром.

З її тону я мала би зрозуміти, що мені кінець, бо вона прийде з якимсь Артуром.

— Я вас не пущу. Тим більше Артура.

— Що-о-о?

— Так. Ви порушуєте спокій пацієнта і смердите на всю палату. Це дуже шкідливо в його стані, може статися анафілактичний шок від того благовонія, в якому ви скупались.

— Чуєш, ти... — примружилась вона.

Але вочевидь без Артура не була впевнена в своїх силах і замовкла.

Я підійшла, міцно взяла її за лікоть і повела до дверей. Але спробувала закінчити нашу зустріч на мирній ноті:

— Зрозумійте. Пан Харит... він мій пацієнт. Поки він не при тямі, я відповідаю за нього. Приходьте, коли я закінчу свою роботу. Хоч з Артуром, хоч ні.

Забалакуючи, я довела її до дверей, за них і швидко захлопнула.

Фух.

Принаймні знову запала тиша. Я випросталася біля дверей, смачно потягнулася...

Тишу порушив несподівано бадьорий голос із спальні:

— Що, вже четвер?