Розділ 11. Роман

Пентхаус був шикарним. Саме те, що я й хотів. Просторий, із глибокими кріслами і якимсь особливим повітрям, яке буває лише у пентхаусах. Можливо, то дух свободи. Ще й на величезному ліжку, прямо по центру лежала чудова тверда подушка — певно, щоб я нарешті об неї вбився.

Я впав у крісло і закрив очі, і лише тоді адреналін після аварії остаточно покинув моє тіло, і мене накрило. Голова тріщала, ніби по ній зсередини бив кувалдою шахтар. До горла підступала нудота.

Спокою я ще не дочекався, бо дуже скоро у двері тихо постукали. Я видав короткий звук, який мав би стати запрошенням — з того боку дверей його так і зрозуміли. Я очікував побачити коридорного з моїми речами, але на порозі стояв чоловік, який найменше у світі відповідав статусу обслуги.

Високий, у бездоганному костюмі без краватки. Спокійний і геть не запопадливий. Він ще й оцінював мене поглядом. Хоча робив це напрочуд вміло, так, щоб не образити. Він буквально випромінював владну харизму. Ха. Я вже знав, хто це, хоч і бачив вперше.

— Пане Харитончик. Я Гордій Браницький, власник "Вондел Гранд". — Його голос був дуже глибоким і рівним. — З клініки "Асторія" повідомили, що ви... — він зумисно вдав, що добирає слова. Сам так роблю, — виписалися. Самовільно.

— Ну? — я примружився.

— Ми цінуємо наших гостей, — Браницький заклав руки за спину. — Але ми не можемо відповідати за ваше здоров'я та життя, якщо ви порушуєте медичні інструкції на нашій території. Особливо після того, як учора втратили свідомість у нашому номері.

— То мені з'їхати? — прямо запитав я. Не люблю зайву дипломатію.

— Не обов'язково, — він ледь помітно, холодно усміхнувся. — "Асторія" пропонує компромісний варіант. Ви спокійно проживаєте, — він з гордістю обвів поглядом номер, — у цьому комфортному пентхаусі. Але біля вас поселиться їхній працівник. Буде своєчасно проводити процедури і наглядати за вами амбулаторно. Вам лише треба узгодити це з лікарем.

Я мовчав у відповідь на його явне бажання почути хоч щось.

— Інакше, — з ледь помітною усмішкою продовжив він, — задля вашої ж безпеки я буду змушений анулювати ваше бронювання.

Вибору мені не лишили. Цей тип мені навіть сподобався. Чистий бізнес.

— Гаразд, — кивнув я.

— Чудово. Ваші речі зараз принесуть. — Власник розвернувся і безшумно вийшов, зачинивши за собою двері.

Я дістав телефон і набрав Едуарда Лаврентійовича — ну хтось же назвав так дитину колись!

— Пане Харитончик! — лікар схопив слухавку на першому ж гудку. — Ви не можете...

— Я згоден, — перебив я. — На амбулаторний нагляд. Надсилайте свого медпрацівника.

Лікар на секунду затнувся, певно, переводив подих, бо збирався довго переконувати. А отримав мою швидку капітуляцію — я просто вже фізично не міг заперечувати. Мені треба закрити очі і про всіх забути.

— Що ж... Я пришлю до вас нашу найкращу медсестру.

— Якщо тільки вона не буде займати забагато місця. В готелі і в моїй голові.

— Ну що ви! — ображено чмихнув Едуард Лаврентійович. — Наші працівники — професіонали. Вони запрограмовані суто на ваш комфорт і здоров'я. Вони знають своє місце, ви її навіть не помітите!

— Ок. — Я обережно торкнувся лоба і скривився. — І скажіть їй, щоб прихопила щось від струсу мозку.

— ЩО?! — фальцетом вереснув ескулап.

— Ну так, — підтвердив я. — Від струсу мозку щось дайте. До зустрічі.

Я відкинув телефон і занурився у страждання в очікуванні своєї тихої, невидимої і запрограмованої на мій комфорт медсестри.

Любі читачі, ваша підтримка безцінна! Якщо пригоди наших героїв вас захопили — поставте вподобайку книзі! Дякую кожному!