Розділ 2. Тоня

Тоня

«Маю для тебе сюрприз. Будь готова».

О-о-ой, я завжди готова для сюрпризів! Костя не надто ними балує, і тепер, після ранкового повідомлення, я геть розгубилася і просто стала посеред вулиці, вгадуючи, що ж він задумав. Хтось добряче налетів ззаду, як у задній бампер при раптовій зупинці авто. Інші перехожі вчасно рокірувалися і тепер обтікали мене з обох боків.

— Ну-у-у, ворона! — таки знайшов хтось час вилаятись. — Не стій стовпом!

Я відбігла до стіни якоїсь забігайлівки і ще раз поглянула у телефон. Так і є: на мене чекає сюрприз. Щоб двічі не вставати, одразу набрала Вікусю.

— Що? — одразу запитала вона. — Знову переносиш обідню каву?

— Каву? — не одразу зрозуміла я. — А-а-а, так. Каву переношу. На роботі сьогодні великі зміни, ніякого обіду не вийде. Але... вгадай що!

Я замовкла, наче вона й справді мала вгадати те, чого й не уявляла.

— Тоню! — пролунало з трубки.

— Костя пообіцяв сюрприз! — радісно повідомила я. — Сьогодні.

Я показала телефону язик.

— Ти показуєш мені язик? — вгадала подруга.

— Ну так!

— Тоню, — хитнуло на тому кінці. — Коли ти вже знімеш рожеві окуляри? Він козел і закінчений егоїст. Який сюрприз? Піцу тобі замовить, а ти й раденька — подбав? Від чого ти зараз розтанула? Від єдиної смски?

Я стиснула губи. Звісно, Вікуся турбується про мене, але вона мені не мама і не старша сестра. Їй взагалі двадцять п'ять, це на рік менше, ніж мені!

— Вік, ти перебільшуєш, — вже сухо сказала я. — Він зашивається на роботі, та все одно знайшов час на мене.

— Це ТИ зашиваєшся на роботі! Так, що мене вже три дні на обід динамиш!

— А навіщо мені обід із тобою? Слухати, як ти знову поносиш мого хлопця?

Я з силою натиснула відбій, наче Віка мала відчути цей натиск фізично.

Нічого. Не вперше і не востаннє, наші розмови про Костю йшли наче за однією і тією ж схемою. Завтра розкажу їй про сюрприз, і вона погодиться, що Костя таки молодець.

***

День видався божевільний, і мені довелося викинути з голови їх обох. По обіді нас знайомили із «Вондел Гранд» — за новим контрактом ми тепер часто буватимемо тут і мали познайомитися з протоколом на місці. Я чекала на якесь мертве бездушне місце, під зав'язку набите пузатими хворими багатіями.

Але тут було класно. М'яке світло, м'які меблі і килими, м'які усмішки персоналу. Нормальні дерев'яні вікна, які легко закрити шторами, що не волочаться по підлозі. Одним словом — виглядало затишно. Хоча, мабуть, і не надсучасно. Тим краще. Тут могла б поселитися і королівська родина, і парочка вампірів. Я не проти познайомитися з ними усіма.

Вже під кінець, коли я так і роззиралася з відкритим ротом довкола, вкотре дзенькнуло, і цей звук змусив мене зиркнути в бік ліфта.

Я смикнулась і рефлекторно сховалася за масивною колоною. Біля ліфтів стояв Костя! Визирнувши, я тільки впевнилась в цьому.

Я вийшла з-за колони і вже хотіла піти до нього, але... Сюрприз! Він же готує мені сюрприз — і от він і є! Він точно знає, що мені сподобається, і зняв номер для нас у такому чудовому місці, у найдорожчому готелі міста! Певно, тому й відсторонився останнім часом — заробляв на презент. О, такі сюрпризи мені до вподоби, не можна зіпсувати йому тріумф і дати знати, що я все розкусила.

Але можна його посилити!

Він приготував мені дещо грандіозне, але ж і я можу його здивувати.

***

Прибігши додому, я розчахнула шафу і залізла в куток під назвою «Ало, проститутошна?». Там зберігалися речі, що купувалися з надмірною регулярністю і ніколи не носилися. Міні-спідниці, більше схожі на пасок, ціла тона леопардових прикидів, корсети, колготки-сітки, білизна із отворами у несподіваних місцях і багато іншого. Воно купувалося за якоюсь маною — от воно на сайті дуже дешево, а далі все як в тумані, і от воно вже їде до мене.

Серед них були і досить пристойні речі, з невеличкою провокацією. Саме таку я й вибрала — червоний лакований плащ, який міг би доповнити і звичайний образ як акцент. А міг би послужити і для чогось цікавішого.

Я скинула з себе усе. Буквально усе. Можливо, я надивилася фільмів, але точно знала — будь-якому чоловіку таке сподобається. І на голе тіло накинула лише плащ.

З певним зусиллям нап'яла надто високі для мене підбори — для такого випадку можна і таксі взяти, тож довго не ходитиму.

Так підготувавшись, я й повернулася у «Вондел Гранд».

Вже увійшовши, трохи знітилась. А що тепер? Бігати у такому прикиді по поверхах і гукати Костю? Чи просто спитати — де зупинився такий-то?

За стійкою молодий хлопець щось вбивав у комп'ютер. Варто спробувати.

— Перепрошую, — я натягнула на обличчя таку собі безтурботну міну і вляглася грудьми на стійку. — Мій наречений, Костянтин Баранов, зняв тут номер. А я так роззявила рота, що забула цифри.

— Сімсот сорок перший, пані, — швидко відповів той, мабуть, надто втомлений, щоб гратися в конспірацію.

Це було з біса легко! Схоже, сьогодні удача мене супроводжує.

Поки ліфт тягнувся на сьомий поверх, в мене поступово почали липнути долоні, а серце підскакувало аж у горло.

— Сім чотири один, сім чотири один, сім... — повторювала я у ліфті, щоб не забути.

Я уявляла, як здивую коханого, і як він зрадіє моєму сюрпризу. Ми проведемо незабутній вечір.

Під номером 714 я з тріумфом витягла майстер-картку, яку сьогодні й отримала на роботі. Універсальний ключ від усіх дверей саме цього готелю. Він не призначався для ходіння у номери в плащі на голе тіло, але... Я так довго чекала, коли нарешті наші стосунки з Костею налагодяться. Коли він перестане віддалятися, а знову почне робити мені приємні сюрпризи...

Я пішла на це. Зрештою, це лише раз, і лише щоб увірватися в номер мого власного нареченого.

Я прослизнула всередину. З ванної чувся шум води. Номер вражав розкішшю і при цьому — тим самим затишком, що панував у цьому місці. Я пройшлася по кімнаті, торкаючись меблів, відчуваючи ці теплі матеріали на дотик.