Розділ 13. Тоня

Вітер посилився, і мій плащ видався чудовим рішенням на сьогодні. Я не мала причини аж надто поспішати, тож дійшла спокійно, вдихаючи свіже повітря, намагаючись викинути з себе залишки трунку. Це вже майже вдалося. Йти було хвилин з п'ятнадцять, але я розтягнула задоволення і справилась за двадцять.

Готель знову вразив з самого входу — своєю теплотою і комфортом. Зовсім нема відчуття тимчасовості і поспіху, як у сучасних скляно-сталевих інтер'єрах. Недарма про власника ходять легенди. Якийсь прихильник Нідерландів чи Швейцарії — облаштувався тут у найкращих традиціях старої Європи. А он ті каміни, певно, взимку взагалі неперевершені. Тут можна навіть жити, не те що переночувати за потреби.

Консьєрж вочевидь не надто надихнувся моїм плащем і підозріло зважив поглядом.

— Я з клініки «Асторія», — швидко, діловим тоном заспокоїла я старого, показавши для певності валізку з червоним хрестом. — Мене викликали до пацієнта на амбулаторний огляд.

Той з полегшенням кивнув і навіть, здається, вклонився на радощах, що комусь збагрить капризного гостя.

— Звісно, — дуже поважно відповів він. — Проходьте до ліфтів. Вам у пентхаус, на самий верх.

От нарешті мені пощастило. Справді. Я з радісним видихом притулилася до стінки ліфта, щойно двері кабіни зачинилися. Якщо моя робота у пентхаусі, то які шанси раптом зустрітися із тим Харитончиком чи Елеонорою Вікторівною з сьомого поверху? Майже жодних. Пентхаус ізольований, туди ніхто не забреде випадково, і я вже точно не полізу на поверх номер сім.

Коридор за ліфтом був коротесенький, із єдиними дуже серйозного вигляду дверима. Я підняла руку і чітко, голосно постукала тричі.

Зсередини долинув глухий звук — чи то стогін, чи то рик, чи гмикання. На мові хворих багатіїв, яким ліньки навіть рота відкрити зайвий раз, це явно означало «Увійдіть».

Я натиснула ручку, двері відкрилися несподівано легко для такої маси.

У неймовірної краси пентхаусі панувала напівтемрява. Я не побачила пацієнта, бо тут було надто багато меблів. Він може бути в он тому кріслі або от там на дивані.

Я зробила два впевнених кроки, обводячи кімнату поглядом. І вже набрала в груди повітря, щоб бадьоро запитати, де тут хворий, як раптом збоку, десь від дверей ванної кімнати, пролунав вже надто знайомий, глибокий і зараз максимально саркастичний голос:

— І чого ж ми стукаємо? Загубила ключі?