Розділ 14. Роман

Саме коли я розглядав свій пульсуючий лоб у дзеркалі ванної і намагався вгамувати біль холодним рушником, у двері постукали. Медсестра справді пригодиться, мав це визнати. Я вийшов з ванної, і розчаруванню не було меж.

То була не медсестра. То був той самий нав'язливий сюрприз, що вже двічі мене мало не вбив. Хтось дуже наполегливо підсилав мені саме цю дівчину.

Вона вже зайшла і по-хазяйськи озиралась, смикаючи пояс збоченого плаща. Певно, шукала мене поглядом, щоб ефектніше розчахнути.

І чого було стукати, якщо вчора так легко ввалювалася без жодних церемоній? Мабуть, пентхаус ще й краще захищений від таких вторгнень, за що йому ще один жирний плюс.

Я сперся на одвірок. Після мого питання вона різко обернулася. Я й у напівтемряві побачив, як її очі округлюються, обличчя блідне, а тоді стає зеленого відтінку. Я навіть ступив вперед інстинктивно, бо скидалося, що вона зараз гепнеться непритомна або з вереском вистрибне у вікно.

А що вона, в принципі, збиралася тут побачити?

Та вибило її з колії лише на кілька секунд. І одразу ж вона підняла підборіддя і подивилася на мене так прямо і нахабно, що я аж сам кліпнув.

— Хворий, — заявила вона, — ви маєте дотримуватися постільного режиму. Ми швидко вас вилікуємо, тільки якщо будете слухатись.

Я опустив рушник. Чи в того арманьяку ще й ЛСД було, я валяюсь у реанімації і мені сниться всяке? Жінка, яка вчора вигиналася в моїх руках і стогнала так, що мені зривало дах, а дві години тому мало не знесла мій бампер — тепер стоїть посеред номера і з кам'яним лицем наказує слухатись?

Не зводячи з неї очей, щоб щось не втнула, я пройшов до шкіряного крісла і глибоко в нього всівся. Схрестив руки на грудях, готовий спостерігати, що буде далі. Це навіть цікаво.

Вона дочекалася, поки я вмощуся, глибоко вдихнула і рішуче взялася за блискавку плаща. Вжик.

— Вгамуйся, жінко! — грубо гаркнув я, і від цього звуку моя гуля на голові завібрувала. — Мені зараз зовсім не до того!

Вона завмерла на середині і подивилася на мене як на ідіота. Потім різким рухом скинула плащ на диван.

Під ним не було нічого. Точніше, під ним було забагато всього, а не голе тіло. Звичайний медичний халат, як на мене — трохи завеликий. Нарешті я помітив і валізку біля її ніг — пластикова, з червоним хрестом.

— Я не проти рольових ігор, — процідив я, стиснувши вказівними пальцями скроні, щоб зібрати хоч трохи думки докупи. — Але точно не сьогодні. Змийся з мого номера геть. Я чекаю на людину. На справжню медсестру.

— Я і є справжня медсестра, — спокійно відповіла вона, наче я був дурачком, а вона мене заспокоювала. Підхопила валізку і наблизилась.

— З лікарні «Веселі медсестри»? — хмикнув я.

— Ні, — зупинилася вона вже за крок до мене. — З «Асторії».